З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн Чорноморського регіону отримали новий зміст. Основними гравцями на геополітичному полі Причорномор'я на початку нового століття виступили Російська Федерація і Туреччина – обидві держави бачать себе в ролі регіонального лідера на Чорному морі. У великій грі важлива роль відводиться військово-морським силам, задача яких – досягнення пануючого положення в чорноморській акваторії для забезпечення геополітичного впливу на весь регіон.
Можливо, нашу країну і не торкнулися б процеси, що відбуваються, якби не одне «але» – російський Чорноморський флот базується на українській території – в Криму. Тому, бажаємо ми того чи ні, Україна опосередковано виявляється втягнутою в сферу протистояння флотів двох сусідніх держав.
Російська Федерація, нарощуючи бойовий потенціал частин і з'єднань ЧФ дислокованих в Криму, пояснює свої дії тим, що це є адекватною відповіддю на зростання чисельності ВМС інших причорноморських держав, зокрема Туреччини. За оцінками деяких російських експертів, турецькі ВМС за останні 5 – 10 років досягли триразової переваги над Чорноморським флотом. Чи так це насправді?
Можливо, нашу країну і не торкнулися б процеси, що відбуваються, якби не одне «але» – російський Чорноморський флот базується на українській території – в Криму. Тому, бажаємо ми того чи ні, Україна опосередковано виявляється втягнутою в сферу протистояння флотів двох сусідніх держав.
Російська Федерація, нарощуючи бойовий потенціал частин і з'єднань ЧФ дислокованих в Криму, пояснює свої дії тим, що це є адекватною відповіддю на зростання чисельності ВМС інших причорноморських держав, зокрема Туреччини. За оцінками деяких російських експертів, турецькі ВМС за останні 5 – 10 років досягли триразової переваги над Чорноморським флотом. Чи так це насправді?
З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн Чорноморського регіону отримали новий зміст. Основними гравцями на геополітичному полі Причорномор'я на початку нового століття виступили Російська Федерація і Туреччина – обидві держави бачать себе в ролі регіонального лідера на Чорному морі. У великій грі важлива роль відводиться військово-морським силам, задача яких – досягнення пануючого положення в чорноморській акваторії для забезпечення геополітичного впливу на весь регіон.
Можливо, нашу країну і не торкнулися б процеси, що відбуваються, якби не одне «але» – російський Чорноморський флот базується на українській території – в Криму. Тому, бажаємо ми того чи ні, Україна опосередковано виявляється втягнутою в сферу протистояння флотів двох сусідніх держав.
Російська Федерація, нарощуючи бойовий потенціал частин і з'єднань ЧФ дислокованих в Криму, пояснює свої дії тим, що це є адекватною відповіддю на зростання чисельності ВМС інших причорноморських держав, зокрема Туреччини. За оцінками деяких російських експертів, турецькі ВМС за останні 5 – 10 років досягли триразової переваги над Чорноморським флотом. Чи так це насправді?
Дійсно, в другій половині дев'яностих, коли на ЧФ, як і у всьому російському флоті, проходили процеси некерованого скорочення корабельного складу, у ВМС Туреччини вперше за останні 20 років розвернулася широка програма модернізації техніки і озброєнь – в 1996 році був розроблений і затверджений Перспективний план модернізації ВМС Туреччини до 2025 року. Планом передбачалося поповнення флоту сучасними багатоцільовими фрегатами, підводними човнами, ракетними катерами, тральщиками, літаками і вертольотами морської авіації. При цьому наголос ставився на закупці сучасного озброєння і техніки, які можуть бути поставлені на поточне виробництво, впровадження нових технологій, значне скорочення корабельного складу, який не відповідає сучасним вимогам. На досягнення цих цілей була направлена і 10-річна програма по закупівлі і постачанню ВМС озброєннями на період до 2006 року.
На думку військово-політичного керівництва Туреччини, реалізація даних програм дозволить підтримати оснащеність і боєздатність ВМС на рівні, достатньому для протидії агресії з морських напрямків і забезпечення національної безпеки країни. Сьогоднішній стан військово-морських сил Туреччини – свідоцтво правильності вибраного тоді курсу.
Положення Чорноморського флоту Росії теж далеко не плачевне. До кінця дев'яностих років командуванню ЧФ вдалося переламати тенденцію до зниження бойового потенціалу флоту. Запрацювала на повну потужність судоремонтна база – введені в бойовий склад крейсер «Москва», підводний човен «Алроса» та інші. На флот прийшли нові кораблі – ракетний корабель-катамаран «Самум», тральщик «Пикуль». У авіації ЧФ виник ударний компонент – 24 штурмовики, а точніше фронтових бомбардувальника, Су-24. Морська піхота поповнилася окремим батальйоном, дислокованим на кавказькому узбережжі.
Основний недолік заходів, що проводилися росіянами щодо підвищення бойового потенціалу флоту в цей період – безсистемність, відсутність збалансованої програми модернізації ВМФ. І це зрозуміло: на фоні кризи дев'яностих років російському керівництву було не до флоту. Ситуація почала кардинально змінюватися на початку нового десятиліття – прийнята Морська доктрина держави, розпочалася реалізація програми «Світовий океан». З появою концептуальних документів почалася розробка федеральних цільових кораблебудівних і судоремонтних програм. За словами керівництва Міністерства оборони Росії, вже існує єдине бачення майбутнього Чорноморського флоту – флот поповнюватиметься багатоцільовими кораблями класу «фрегат-корвет», підводними човнами. 27 липня 2004 року на святкуванні Дня ВМФ Росії в Севастополі міністр оборони РФ Сергій Іванов заявив: «Нові кораблі для Чорноморського флоту вже будуються».
Таким чином, враховуючи те, що Туреччина вже практично завершує перший етап модернізації своїх ВМС, а Росія тільки приступає до системних змін в бойовому потенціалі Чорноморського флоту, деяка перевага турецьких військово-морських сил на Чорному морі існує. Але чи така вона велика як говорять про це російські фахівці? Співвідношення чисельності ВМС Туреччини і ЧФ Росії по основним класам кораблів і сил надане в діаграмі № 1.
Можливо, нашу країну і не торкнулися б процеси, що відбуваються, якби не одне «але» – російський Чорноморський флот базується на українській території – в Криму. Тому, бажаємо ми того чи ні, Україна опосередковано виявляється втягнутою в сферу протистояння флотів двох сусідніх держав.
Російська Федерація, нарощуючи бойовий потенціал частин і з'єднань ЧФ дислокованих в Криму, пояснює свої дії тим, що це є адекватною відповіддю на зростання чисельності ВМС інших причорноморських держав, зокрема Туреччини. За оцінками деяких російських експертів, турецькі ВМС за останні 5 – 10 років досягли триразової переваги над Чорноморським флотом. Чи так це насправді?
Дійсно, в другій половині дев'яностих, коли на ЧФ, як і у всьому російському флоті, проходили процеси некерованого скорочення корабельного складу, у ВМС Туреччини вперше за останні 20 років розвернулася широка програма модернізації техніки і озброєнь – в 1996 році був розроблений і затверджений Перспективний план модернізації ВМС Туреччини до 2025 року. Планом передбачалося поповнення флоту сучасними багатоцільовими фрегатами, підводними човнами, ракетними катерами, тральщиками, літаками і вертольотами морської авіації. При цьому наголос ставився на закупці сучасного озброєння і техніки, які можуть бути поставлені на поточне виробництво, впровадження нових технологій, значне скорочення корабельного складу, який не відповідає сучасним вимогам. На досягнення цих цілей була направлена і 10-річна програма по закупівлі і постачанню ВМС озброєннями на період до 2006 року.
На думку військово-політичного керівництва Туреччини, реалізація даних програм дозволить підтримати оснащеність і боєздатність ВМС на рівні, достатньому для протидії агресії з морських напрямків і забезпечення національної безпеки країни. Сьогоднішній стан військово-морських сил Туреччини – свідоцтво правильності вибраного тоді курсу.
Положення Чорноморського флоту Росії теж далеко не плачевне. До кінця дев'яностих років командуванню ЧФ вдалося переламати тенденцію до зниження бойового потенціалу флоту. Запрацювала на повну потужність судоремонтна база – введені в бойовий склад крейсер «Москва», підводний човен «Алроса» та інші. На флот прийшли нові кораблі – ракетний корабель-катамаран «Самум», тральщик «Пикуль». У авіації ЧФ виник ударний компонент – 24 штурмовики, а точніше фронтових бомбардувальника, Су-24. Морська піхота поповнилася окремим батальйоном, дислокованим на кавказькому узбережжі.
Основний недолік заходів, що проводилися росіянами щодо підвищення бойового потенціалу флоту в цей період – безсистемність, відсутність збалансованої програми модернізації ВМФ. І це зрозуміло: на фоні кризи дев'яностих років російському керівництву було не до флоту. Ситуація почала кардинально змінюватися на початку нового десятиліття – прийнята Морська доктрина держави, розпочалася реалізація програми «Світовий океан». З появою концептуальних документів почалася розробка федеральних цільових кораблебудівних і судоремонтних програм. За словами керівництва Міністерства оборони Росії, вже існує єдине бачення майбутнього Чорноморського флоту – флот поповнюватиметься багатоцільовими кораблями класу «фрегат-корвет», підводними човнами. 27 липня 2004 року на святкуванні Дня ВМФ Росії в Севастополі міністр оборони РФ Сергій Іванов заявив: «Нові кораблі для Чорноморського флоту вже будуються».
Таким чином, враховуючи те, що Туреччина вже практично завершує перший етап модернізації своїх ВМС, а Росія тільки приступає до системних змін в бойовому потенціалі Чорноморського флоту, деяка перевага турецьких військово-морських сил на Чорному морі існує. Але чи така вона велика як говорять про це російські фахівці? Співвідношення чисельності ВМС Туреччини і ЧФ Росії по основним класам кораблів і сил надане в діаграмі № 1.
Аналіз співвідношення сил свідчить про те, що росіяни утримують лідерство в кораблях океанської зони. І це закономірно: «Біла книга» Туреччини обмежує зону відповідальності ВМС Чорним, Егейськім морями і східним Середземномор'ям до Кіпру; ВМФ Росії залишається океанським, і Чорноморський флот, як невід'ємна його частина, повинен включати океанську складову.
З іншого боку, турки мають безперечну перевагу в ударних силах ближньої зони. І не проста перевага, останніми роками їх флот поповнився сучасними фрегатами КРЗ типа MEKO200 і MEKO200-II, ракетними катерами типа Kilic. Списання застарілих і введення в бойовий склад нових кораблів проводиться по схемі «корабель на корабель» тобто без втрат для бойових можливостей флоту. До 2008 року ВМС Туреччини повинні мати в своєму складі 24 фрегати КРЗ і не менше 20 сучасних ракетних катерів Kilic, - «ракетних корветів» за турецькою класифікацією. Вже сьогодні по кількості крилатих ракет в першому залпі турецький флот перевершує ЧФ Росії майже в три рази. Кількість ПКР в залпі корабельного угрупування ВМС Туреччини – 280 (252 «Гарпун», 16 «Пінгвін», 12 «Екзосет»), Чорноморського флоту – 84 (16 «Базальт», 26 «Москит», 18 «Малахит», 4 «Термит», 4 «Рубеж», 16 ракет-торпед). Можливо звідси і виникли цифри про триразову перевагу південного сусіда. При такому співвідношенні ударних сил протиставити Туреччині в чорноморській зоні Росія може тільки ресурс підтримуючої стратегічної авіації.
Другий пункт, по якому ВМС Туреччини має безперечну перевагу – підводний флот. Двом російським човнам протистоять одинадцять турецьких. Підводні сили є одним з пріоритетів в модернізації турецьких ВМС. Хоча зовні кількість ПЛ у складі флоту за п'ять років скоротилася майже удвічі, реально йшов процес заміни застарілих американських човнів типів Guppy і Tang на німецькі 209/1200 і 209/1400 проектів, які в своєму класі вважаються одними з кращих в світі. Проте, могутнім підводним силам Туреччини Чорноморський флот може протиставити досить сильне угрупування протичовнових сил. На відміну від військово-морських сил країн НАТО, які складаються в основному з багатоцільових кораблів, ВМФ РФ має на озброєнні великі і малі протичовнові кораблі: у бойовому складі ЧФ 2 бпк і 9 мпк. Флот має також велику протичовнову авіацію – 13 літаків Бе-12ПЛ і 20 вертольотів Ка-27ПЛ.
Третій момент, який відразу впадає в очі – видима перевага Туреччини по десантовисадочним засобах. Розглянемо його докладніше. Видимість дисбалансу виникає в наслідок наявності в складі турецьких ВМС майже півсотні десантних катерів, хоча по кількості амфібійних кораблів основних класів співвідношення складає 7:5 на користь Чорноморського флоту Росії. Загальна десантомісткість ВДК ЧФ – 2100 морських піхотинців, ТДК ВМС Туреччини – 2980 морпіхів. Виходячи з того, що чисельність російської морської піхоти на Чорному морі – 2900 чоловік, а в МП ВМС Туреччини – 3000 чоловік, кількість десантних кораблів обох флотів відповідає потребі і приблизно рівна. Наявність же у турків десантних катерів визначається тим, що при виникненні конфлікту з Грецією в Егейськом морі, де боротьба йтиме за велику кількість дрібних островів, використання великих десантних кораблів недоцільне. Це не торкається чорноморського театру, фізико-географічні умови якого абсолютно інші.
Розвитку протимінних сил надають особливе значення обидві сторони. У минулому році ЧФ поповнився морським тральщиком «Валентин Пикуль» і, за словами російських військових, в майбутньому до нього додасться як мінімум ще один. ВМС Туреччини приступили до будівництва нової серії тральщиків-шукачів мін типа Aydin.
Слід зазначити, що якщо Росія надає увагу цій проблемі на фоні майже триразового скорочення берегової смуги, то у Туреччини протяжність берегової лінії не порівнянна ні з однією державою Чорноморського басейну. Керівництво турецьких ВМС вважає як кількісний так і якісний склад протимінних кораблів украй недостатнім для забезпечення протимінної оборони сил флоту, а також торговельного судноплавства в стратегічно важливих для турецької економіки районах: зоні Чорноморських проток, східної частини Середземного моря, Егейському і Чорному морях. В результаті, не дивлячись на зовні незначне зростання кількісного складу мінної флотилії, протимінні сили ВМС Туреччини зазнали значні зміни – введені до складу флоту сучасні тральщики-шукачі мін французького виробництва типа Circe («Е» за турецькою класифікацією), на верфі Abeking & Rasmussen в Німеччині завершено будівництво шукача мін 332 проекту «Alanya», який повинен стати головним в серії з 6 одиниць турецьких тральщиків типа Aydin.
Хотілося б також окремо зупинитися на авіаційному компоненті флотів. У 1999 році на озброєння морської штурмової авіаескадрильї Чорноморського флоту, дислокованої на аеродромі Гвардійське в Криму, були поставлені 24 літаки Су-24 (20 Су-24М і 4 розвідники Су-24МР). Поява морської тактичної авіації у складі ЧФ має важливе значення в співвідношенні сил безпосередньої авіаційної підтримки флоту. Тим паче, що у складі ВМС Туреччини тактична авіація взагалі не передбачена, а ступінь існуючої на сьогодні взаємодії ВМС з ВПС і армійською авіацією, по визнанню самих турецьких військових, є незадовільною і невідповідною існуючим умовам. З другого боку, авіація турецьких ВМС останніми роками поповнилася сучасними протичовновими літаками: на заміну морально і фізично застарілих «Треккерів» S-2E прийшли переобладнані іспанські SN-235 D/K в комплектації MPA. Шість з дев'яти закуплених літаків поступили на озброєння базової патрульної авіації ВМС. Російські ж протичовнові амфібії Бе-12, тринадцять одиниць яких стоять на озброєнні Чорноморського флоту, не дивлячись на всі їх позитивні якості, застаріли. Заміни їх сучасними Бе-18 найближчим часом не передбачається.
Що ж до вертольотів палубної авіації, то до складу Чорноморського флоту входить вертолітний протичовновий полк – два десятки вертольотів Ка-27ПЛ визнаних однієї з кращих моделей протичовнового вертольота в світі. Туреччина, з надходженням на озброєння фрегатів типа MEKO200, для їх озброєння закуповує вертольоти палубного базування AB-212ASW «Agusta» (12 одиниць) і S-70B «SeaHawk» (у складі флоту – сім з восьми запланованих). Таким чином, по кількості вертольотів палубного базування ВМС Туреччини практично наздогнали росіян, і, мабуть, в найближчому майбутньому випередять їх.
З іншого боку, турки мають безперечну перевагу в ударних силах ближньої зони. І не проста перевага, останніми роками їх флот поповнився сучасними фрегатами КРЗ типа MEKO200 і MEKO200-II, ракетними катерами типа Kilic. Списання застарілих і введення в бойовий склад нових кораблів проводиться по схемі «корабель на корабель» тобто без втрат для бойових можливостей флоту. До 2008 року ВМС Туреччини повинні мати в своєму складі 24 фрегати КРЗ і не менше 20 сучасних ракетних катерів Kilic, - «ракетних корветів» за турецькою класифікацією. Вже сьогодні по кількості крилатих ракет в першому залпі турецький флот перевершує ЧФ Росії майже в три рази. Кількість ПКР в залпі корабельного угрупування ВМС Туреччини – 280 (252 «Гарпун», 16 «Пінгвін», 12 «Екзосет»), Чорноморського флоту – 84 (16 «Базальт», 26 «Москит», 18 «Малахит», 4 «Термит», 4 «Рубеж», 16 ракет-торпед). Можливо звідси і виникли цифри про триразову перевагу південного сусіда. При такому співвідношенні ударних сил протиставити Туреччині в чорноморській зоні Росія може тільки ресурс підтримуючої стратегічної авіації.
Другий пункт, по якому ВМС Туреччини має безперечну перевагу – підводний флот. Двом російським човнам протистоять одинадцять турецьких. Підводні сили є одним з пріоритетів в модернізації турецьких ВМС. Хоча зовні кількість ПЛ у складі флоту за п'ять років скоротилася майже удвічі, реально йшов процес заміни застарілих американських човнів типів Guppy і Tang на німецькі 209/1200 і 209/1400 проектів, які в своєму класі вважаються одними з кращих в світі. Проте, могутнім підводним силам Туреччини Чорноморський флот може протиставити досить сильне угрупування протичовнових сил. На відміну від військово-морських сил країн НАТО, які складаються в основному з багатоцільових кораблів, ВМФ РФ має на озброєнні великі і малі протичовнові кораблі: у бойовому складі ЧФ 2 бпк і 9 мпк. Флот має також велику протичовнову авіацію – 13 літаків Бе-12ПЛ і 20 вертольотів Ка-27ПЛ.
Третій момент, який відразу впадає в очі – видима перевага Туреччини по десантовисадочним засобах. Розглянемо його докладніше. Видимість дисбалансу виникає в наслідок наявності в складі турецьких ВМС майже півсотні десантних катерів, хоча по кількості амфібійних кораблів основних класів співвідношення складає 7:5 на користь Чорноморського флоту Росії. Загальна десантомісткість ВДК ЧФ – 2100 морських піхотинців, ТДК ВМС Туреччини – 2980 морпіхів. Виходячи з того, що чисельність російської морської піхоти на Чорному морі – 2900 чоловік, а в МП ВМС Туреччини – 3000 чоловік, кількість десантних кораблів обох флотів відповідає потребі і приблизно рівна. Наявність же у турків десантних катерів визначається тим, що при виникненні конфлікту з Грецією в Егейськом морі, де боротьба йтиме за велику кількість дрібних островів, використання великих десантних кораблів недоцільне. Це не торкається чорноморського театру, фізико-географічні умови якого абсолютно інші.
Розвитку протимінних сил надають особливе значення обидві сторони. У минулому році ЧФ поповнився морським тральщиком «Валентин Пикуль» і, за словами російських військових, в майбутньому до нього додасться як мінімум ще один. ВМС Туреччини приступили до будівництва нової серії тральщиків-шукачів мін типа Aydin.
Слід зазначити, що якщо Росія надає увагу цій проблемі на фоні майже триразового скорочення берегової смуги, то у Туреччини протяжність берегової лінії не порівнянна ні з однією державою Чорноморського басейну. Керівництво турецьких ВМС вважає як кількісний так і якісний склад протимінних кораблів украй недостатнім для забезпечення протимінної оборони сил флоту, а також торговельного судноплавства в стратегічно важливих для турецької економіки районах: зоні Чорноморських проток, східної частини Середземного моря, Егейському і Чорному морях. В результаті, не дивлячись на зовні незначне зростання кількісного складу мінної флотилії, протимінні сили ВМС Туреччини зазнали значні зміни – введені до складу флоту сучасні тральщики-шукачі мін французького виробництва типа Circe («Е» за турецькою класифікацією), на верфі Abeking & Rasmussen в Німеччині завершено будівництво шукача мін 332 проекту «Alanya», який повинен стати головним в серії з 6 одиниць турецьких тральщиків типа Aydin.
Хотілося б також окремо зупинитися на авіаційному компоненті флотів. У 1999 році на озброєння морської штурмової авіаескадрильї Чорноморського флоту, дислокованої на аеродромі Гвардійське в Криму, були поставлені 24 літаки Су-24 (20 Су-24М і 4 розвідники Су-24МР). Поява морської тактичної авіації у складі ЧФ має важливе значення в співвідношенні сил безпосередньої авіаційної підтримки флоту. Тим паче, що у складі ВМС Туреччини тактична авіація взагалі не передбачена, а ступінь існуючої на сьогодні взаємодії ВМС з ВПС і армійською авіацією, по визнанню самих турецьких військових, є незадовільною і невідповідною існуючим умовам. З другого боку, авіація турецьких ВМС останніми роками поповнилася сучасними протичовновими літаками: на заміну морально і фізично застарілих «Треккерів» S-2E прийшли переобладнані іспанські SN-235 D/K в комплектації MPA. Шість з дев'яти закуплених літаків поступили на озброєння базової патрульної авіації ВМС. Російські ж протичовнові амфібії Бе-12, тринадцять одиниць яких стоять на озброєнні Чорноморського флоту, не дивлячись на всі їх позитивні якості, застаріли. Заміни їх сучасними Бе-18 найближчим часом не передбачається.
Що ж до вертольотів палубної авіації, то до складу Чорноморського флоту входить вертолітний протичовновий полк – два десятки вертольотів Ка-27ПЛ визнаних однієї з кращих моделей протичовнового вертольота в світі. Туреччина, з надходженням на озброєння фрегатів типа MEKO200, для їх озброєння закуповує вертольоти палубного базування AB-212ASW «Agusta» (12 одиниць) і S-70B «SeaHawk» (у складі флоту – сім з восьми запланованих). Таким чином, по кількості вертольотів палубного базування ВМС Туреччини практично наздогнали росіян, і, мабуть, в найближчому майбутньому випередять їх.
Флот України, яка після розпаду СРСР одержала одну з найбільших по протягу берегову смугу в Чорному морі, вже залишився далеко позаду своїх сусідів, за винятком, мабуть, Грузії. Наша країна не має єдиної морської доктрини, цілі і задачі ВМС, визначені військовою доктриною, розпливчаті і неконкретні. Відсутній план модернізації і оновлення флоту. Почата, так звана, реформа Військово-морських Сил України за своїм характером і спрямованістю не відповідає національним інтересам України в регіоні.
Хотілося б докладніше зупинитися на деяких аспектах цього документа.
Реформування Військово-Морських Сил України до 2015 року припускає, серед іншого, скорочення ВМС удвічі. Якщо до 2015 року в бойовий склад ВМС входитиме, як задекларовано всього 16 одиниць: 1 підводний човен, 2 фрегати, 6 корветів, 3 десантні кораблі, 4 мінно-тральні кораблі, 6 ракетних катерів, то чи зможуть вони забезпечувати локалізацію і нейтралізацію збройного конфлікту, а при необхідності – відбити збройну агресію з моря?
Для порівняння ВМС Туреччини на сьогодні мають 72 бойові кораблі і підводні човни, 52 катери; Чорноморський флот Росії – 39 бойових кораблів і підводних човнів, 9 катерів. «Регіональна гонка морських озброєнь» тільки набирає оберти, в неї втягнуті не тільки Росія та Туреччина, а і інші країни регіону – Болгарія, Румунія, і навіть Грузія. Кожна на своєму рівні.
Хотілося б помилятися, але здається, з п'яти напрямів реформи Військово-морських Сил, що почалася, до 2015 року повністю будуть реалізовані ті, що тільки стосуються «поетапного виключення зі складу флоту кораблів і суден, використання яких недоцільне» і їх утилізації і реалізації як таких, що «не мають перспектив використання». Зможемо ми і трансформувати органи управління, благо досвід різних реорганізацій вже великий. Але чи приведе це до створення збалансованої структури, здатної виконувати покладені на неї задачі?
Висновки Державної комісії по реформуванню Озброєних Сил України про те, що ВМСУ до 2015 року зможуть одержати від 10 до 12 нових кораблів типу «фрегат», «корвет», «тральщик» не підкріплені фінансовими розрахунками і є спробою видати бажане за дійсне.
Можливо, варто проаналізувати досвід російського флоту, який після етапу «все, що не можемо утримувати різатимемо» вже п'ять років робить ставку на відновлення і модернізацію існуючого корабельного складу. І це їм вдається. Наочний приклад – Чорноморський флот, до речі, середній вік кораблів ЧФ Росії приблизно такий же, як кораблів ВМС України. Та і досвід колишніх країн Варшавського договору, а нині членів Північноатлантичного Альянсу Болгарії і Румунії підтверджує таку позицію. Турки багатші, але і вони не списують застарілі кораблі «просто так» – заміна корабельного складу здійснюється тільки «корабель на корабель» без втрат для бойового потенціалу флоту.
Прийнятий Україною курс на євроатлантичну інтеграцію теж не панацея. Нинішня стратегія «трансформації загальної військової спроможності НАТО», вироблена в ході Празького самміту Альянсу 2002 року, однією з основних складових має на увазі розвиток обороноздатності національних збройних сил. Головними принципами щодо розвитку обороноздатності ЗС країн – членів визначені автономія (підкреслюю «автономія»), взаємодоповнюваність і відкритість.
Згідно плану дій Україна – НАТО, прийнятого 22 листопаду того ж року, однією з основних задач реформ в галузі оборони і безпеки є «реформування Збройних Сил України з метою їх перетворення в добре підготовлені і оснащені, мобільніші і сучасніші збройні сили, здатні відповідати на загрози безпеки, захищати територію держави і робити внесок в миротворчі і гуманітарні місії під егідою міжнародних організацій».
Чи вступить з такими Збройними Силами Україна в НАТО до 2015 року ще питання, а втрата позицій в регіональному балансі сил при пропонованому розвитку подій наочна.
Крім того, проголошуючи курс на інтеграцію з НАТО, Україна вже мала на своїй території військову базу країни не члена Альянсу – згідно українсько-російським домовленостям оренда місць базування ЧФ РФ на території України триватиме до 2017 року. Більш того, судячи із заяв російського керівництва «статус Чорноморського флоту вже визначений, і його змін не передбачається» (В.Путін, виступ у Севастополі в квітні 2000 року). На думку російського президента «в збереженні Чорноморського флоту в Севастополі зацікавлені і Україна і Росія». Таким чином, можна припускати, що зусилля Росії спрямовані на закріплення перебування ЧФ в Криму і після 20-річного терміну, передбаченого діючими домовленостями.
Російська сторона настирливо наполягає на ухваленні 18 додаткових спільних українсько-російських документів, зокрема договорів «Про протиповітряну оборону сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України», «Про комплектування сил Чорноморського флоту Російської Федерації в мирний час і на особливий період». Підписання пакету договорів, запропонованого російською стороною, ставить Україну перед необхідністю прийняти на себе союзницькі зобов'язання, а це фактично рівносильне припиненню інтеграційних процесів Україна-НАТО (зрозуміло, за винятком гіпотетичного випадку приєднання Росії до Плану Дій Україна – НАТО).
Враховуючи те, що запропонований шлях реформування ВМС України може перетворити Військово-Морські Сили на бойову одиницю не здатну самостійно відбити агресію з моря, Україна може встати перед безальтернативним варіантом зв'язати себе військово-політичним договором з Росією у сфері спільної оборони південних рубежів обох держав. Висновок – реалізація програми реформування ВМС України в існуючому вигляді не тільки суперечить національним інтересам, але і в якнайгіршому випадку ставить під загрозу національний суверенітет нашої держави.
Якщо ми продовжуватимемо ігнорувати геополітичну обстановку в Чорноморському регіоні, не «помічати» досвід наших чорноморських сусідів, то до 2015 року простіше буде згодитися на пропозицію деяких російських політиків передати функції оборони південних рубежів України російському флоту.
При підготовці статті використовувалися матеріали веб-сайтів «Русская сила» і «Turkish NAVY»
Таблиця 1. Бойовий склад Військово-Морських Сил Туреччини
Примітка: * - знаходяться в стадії будівництва,
Таблиця 2. Бойовий склад Чорноморського флоту Росії
