Грузино-абхазький конфлікт на відміну від інших конфліктів пострадянського простору відрізняється низкою суттєвих особливостей.
Перша з них - формування суб'єктів конфлікту. Головним чинником формування абхазької еліти як основного суб'єкта конфлікту був етнічний. Цей чинник був не тільки критерієм самоідентифікації та об'єднання абхазької еліти, а й важливим засобом її мобілізації у розмежуванні та протистоянні панівній грузинській номенклатурі. Причому остання протягом усього існування Абхазії у складі Грузії сприймалася абхазькою елітою як основний ворог, супротивник на шляху до політичної влади в республіці. Такому сприйняттю значною мірою сприяла етнічна окремішність грузинської владної еліти, а також неможливість інкорпорації в неї абхазців.

Грузино-абхазький конфлікт на відміну від інших конфліктів пострадянського простору відрізняється низкою суттєвих особливостей.
Перша з них - формування суб'єктів конфлікту. Головним чинником формування абхазької еліти як основного суб'єкта конфлікту був етнічний. Цей чинник був не тільки критерієм самоідентифікації та об'єднання абхазької еліти, а й важливим засобом її мобілізації у розмежуванні та протистоянні панівній грузинській номенклатурі. Причому остання протягом усього існування Абхазії у складі Грузії сприймалася абхазькою елітою як основний ворог, супротивник на шляху до політичної влади в республіці. Такому сприйняттю значною мірою сприяла етнічна окремішність грузинської владної еліти, а також неможливість інкорпорації в неї абхазців.
Відтак абхазька еліта історично була налаштована на конфлікт з грузинською, оскільки в ситуації етнополітичного розмежування в лоні грузинської державності вона була змушена обстоювати власну політичну самостійність.
З іншого боку, етнічний чинник являв собою потужну силу етнічної мобілізації абхазької меншини в абхазькій же автономії. Для неї офіційний Тбілісі видавався реальною загрозою її самобутності та етнічної ідентичності, що породжувало в суспільній свідомості підозру та невіру в конструктивну національну політику Грузії. Отже, як абхазька еліта, так і решта абхазького населення республіки історично були налаштовані на конфлікт з Грузією у відстоюванні своєї національної самобутності та політичної самостійності.
Грузинська ж еліта не сприймала абхазців як суб'єктів конфлікту. Місце «ворога» у самосвідомості грузинської еліти посідала Москва, а вороже налаштована Абхазія сприймалася як непорозуміння, як вияв імперської політики Росії. Таким чином, налаштованість на конфлікт з боку абхазької еліти і відсутність такої налаштованості з боку грузинів зумовили затяжний період першої фази його розвитку. Становлення абхазької та грузинської сторін як суб'єктів конфлікту відбувалося протягом кількох десятиліть.
Проте конфліктна ситуація різко загострилася протягом двох-трьох років. Причиною такого бурхливого його розвитку стали, з одного боку, розпад Радянського Союзу, який відігравав роль третейського судді в грузино-абхазьких стосунках, з іншого - прихід до влади в Грузії ультранаціоналістів, гасла яких позбавляли абхазців будь-яких надій на поліпшення ситуації. Результатом усвідо¬млення цих змін стали масові демонстрації та мітинги абхазького населення, котрі відбулися у квітні 1989 р. у м. Сухумі та Ліхни, на яких демонстранти ухвалили резолюцію про вихід Абхазії зі складу Грузії і приєднання до Російської Федерації. Союзний Центр у цих акціях був дуже зацікавлений, бо абхазький сепаратизм відігравав для нього роль противаги у конфлікті з Грузією. Така підтримка Москви у свою чергу підштовхувала абхазьку еліту до відкритого конфлікту з офіційним Тбілісі. У свою другу фазу латентного розвитку грузино-абхазький конфлікт вступив після вільних демократичних парламентських виборів 1990 р.
У результаті цих виборів до влади в Грузії прийшли грузинські ультранаціоналісти. 14 листопада 1990 р. грузинський парламент ухвалює Закон «Про оголошення перехідного періоду в Республіці Грузія». Основою для ухвалення нової Конституції бралася Конституція Грузинської Демократичної Республіки від 21 лютого 1921 р. У березні 1991 р. Грузія відмовляється від участі у проведенні загальносоюзного референдуму за збереження Ра¬дянського Союзу. У відповідь на загальносоюзний референдум у республіці проводиться референдум про незалежність Грузії, на якому більшість грузинського населення підтримує її вихід зі складу СРСР. У квітні 1991 р. за результатами референдуму грузинський парламент ухвалює Акт про відновлення державної незалежності Грузії на основі Акту про незалежність Грузії від 26 травня 1918 р., який свого часу було визнано Радянською Росією.
Вихід Грузії зі складу СРСР та прихід до влади в республіці грузинських ультранаціоналістів означав для абхазької еліти повну втрату політико-правових координат своєї влади та каналів легітимної комунікації як з Тбілісі, так і з Москвою. Втрата власних позицій як у Тбілісі, так і в союзному Центрі спонукала абхазьку еліту до різких і радикальних контрдій, передусім на законодавчому полі. Спочатку абхазька еліта вдалася до законодавчого реваншу, щоб утриматися у складі Союзу, але не Грузії.
Так, всупереч рішенню Тбілісі абхазьке керівництво провело загальносоюзний референдум в автономії, але його результати виявилися не дійсними, оскільки на цей час Грузія вже вийшла зі складу СРСР. Перед цим у серпні 1990 р. Абхазія ухвалила Декларацію про суверенітет Абхазії. На Конгресі гірських народів Кавказу абхазька делегація заявила про намір Абхазії вийти зі складу Грузії [1].
Кульмінацією законодавчої війни між Сухумі та Тбілісі стало рішення абхазького парламенту в липні 1992 р. про відновлення Конституції Абхазії 1925 р., за якою республіка ставала незалежною від Грузії. Такий крок абхазьке керівництво пояснювало тим, що після повернення Грузії до Конституції Грузинської Демократичної Республіки 1921 р. автономний статус Абхазії залишився невизначеним [2].
Липневе (1992 р.) рішення абхазького парламенту остаточно зруйнувало договірно-правову базу (зокрема грузино-абхазьку угоду 1991 р.) розв'язання протиріч між Сухумі та Тбілісі у мирний спосіб і висунуло військову силу в якості основного засобу реалізації інтересів сторін в конфлікті.
Рішення абхазького парламенту перевело розвиток конфлікту у фазу воєнно-політичної кризи. З іншого боку, воєнно-політична криза зумовлювалася громадянською війною між прихильниками нового керівництва Грузії на чолі з Е. Шеварднадзе та звіадистами, котра поширювалася також на територію абхазької автономії. Воєнно-політична криза, що тривала протягом місяця, в серпні 1992 р. переросла у відкриту збройну ескалацію.
Етап відкритого збройного протистояння Сухумі та Тбілісі характеризується низкою особливостей. Ці особливості полягали в різноплановості, різнохарактерності та різноспрямованості політичних цілей суб'єктів конфлікту.
Серед основних суб'єктів з абхазької сторони слід виділити абхазьку владну еліту та абхазьке населення автономії.
Для абхазької еліти воєнний конфлікт був засобом отримання незалежності від Грузії та побудови власного моноетнічного державного утворення. Для абхазького населення війна стала шансом на виживання як етносу. Для тих, хто виступав на стороні абхазців, не маючи етнічної належності до них, війна стала засобом власного збагачення. Всі ці різні інтереси об'єднувалися спільною метою: позбавитися домінування Тбілісі над Сухумі, від грузинської державності, яка виключала рівноправну участь абхазців в управлінні. Суб'єктів та учасників, котрі представляли абхазьку сторону, об'єднувала не лише спільна мета, але й спільний шлях її реалізації.
Що ж до цілей і намірів грузинської сторони в конфлікті, то вони також виявилися різними. Тодішній державний лідер Грузії Е. Шеварднадзе не бажав війни з Абхазією. Тоді на порядку денному для нього була перемога у громадянській війні над прихильниками екс-президента З. Гамсахурдія. Хоча при цьому Е. Шеварднадзе не відкидав можливість воєнного конфлікту з Абхазією. Але метою цього конфлікту він вважав не стільки воєнну перемогу, скільки завершення майбутньої війни на більш-менш прийнятних для Тбілісі умовах [3]. Крім того, Е. Шеварднадзе побоювався, що успіхи грузинських військових формувань значно посилять позиції ультранаціоналістично налаштованого військового керівництва в системі політичної влади Грузії, а відтак - послаблять його власне положення. Отже, сам Е. Шеварднадзе розглядав війну з Абхазією головним чином в контексті «внутрішньополітичних» протиріч між різними владними групами у боротьбі за політичну владу в Тбілісі. Виходячи з цих міркувань, власне Е. Шеварднадзе була не потрібна ані перемога, ані. поразка в цій війні. Дотримання такої позиції призвело до повної поразки Грузії у воєнному конфлікті з Абхазією.
Через власне неоднозначне ставлення до війни з Абхазією Е. Шеварднадзе не зміг організувати мобілізацію населення і ресурсів країни для успішного ведення бойових дій. На той час Грузія не мала своєї регулярної армії, хоча у липні 1992 р. російське військове командування погодилося передати їй частину спадщини Радянської Армії в кількості 220 танків, 250 бойових броньованих машин, 285 гармат, 100 бойових літаків і 50 бойових вертольотів, але за умови, що ця бойова техніка не використовуватиметься у внутрішніх конфліктах [4].
До чисельного складу грузинських збройних формувань, що брали участь у війні, належали сили, які найбільш послідовно підтримували Е. Шеварднадзе та офіційний Тбілісі. Це були за¬хисники м. Сухумі, а також Національна гвардія Державної ради під керівництвом Тенгіза Кітовані та Гії Каркарашвілі. Спроби сформувати національну гвардію та військові підрозділи на основі регулярного призову не дали відчутних результатів.
Особовий склад грузинських військових формувань складали переважно добровольці, що керувалися патріотичними та романтичними почуттями, а також інтересами власного збагачення. Такий особовий склад не об'єднувала спільна мета, він не відрізнявся дисциплінованістю та високим рівнем професійної бойової підготовки.
Відносно самостійною силою виступали збройні загони «Мхедріоні» Джаби Іоселіані, що формувалися з представників різних прошарків населення, включаючи кримінальні елементи.
Нарешті, переважну більшість у грузинському війську становили ополченці з місцевого грузинського населення Абхазії - сванів, мегрелів та інших. Але вони були прибічниками З. Гамсахурдія, а тому не вірили Е. Шеварднадзе і не дуже хотіли воювати на його боці. Враховуючи це, грузинське керівництво не покладало на них великої надії й навіть побоювалося озброювати їх. Грузинські ополченці в Абхазії, як і двохтисячний загін Лото Кобалія, відвертого прибічника екс-президента, у збройній боротьбі з Абхазією переслідували дві мети: по-перше, відновити владу Грузії над Абхазією; по-друге, використати труднощі війни для повалення Е. Шеварднадзе. При цьому остання мета була важливішою.
Таким чином, незважаючи на те що грузинська сторона мала значну перевагу над абхазькою у чисельності людських та матеріальних ресурсів, ті сили, які воювали на її боці, були не здатні виконати військові накази офіційного Тбілісі. На відміну від грузинської абхазька сторона майже зовсім не мала власних людських та матеріальних ресурсів. З 90-тисячного абхазького населення автономії здатними воювати виявилися не більше двох тисяч осіб. Тому у війні з офіційним Тбілісі В. Ардзимба покладався переважно на зовнішні ресурси. У пошуку таких ресурсів він звернувся за допомогою до російських військових та представників реакційної партноменклатури у федеральних органах Росії, а також до Конфедерації гірських народів Кавказу. І ті, й інші надали таку допомогу.
Надії В. Ардзимби знаходили своє підтвердження в діях російських військових, які ще на початку війни почали формувати частини штурмового призначення в м. Гудаута, де згодом розмістилося керівництво Абхазії. На початок грузино-абхазького конфлікту на Північний Кавказ було стягнуто 10 батальйонів внутрішніх військ Росії, Владикавказький козачий полк, частини дивізії ім. Дзержинського. Зі свого боку В. Ардзимба неодноразово підкреслював бажання абхазців жити у складі єдиної з Росією держави та підтримував присутність російських військ в Абхазії.
Заручившись зовнішньою військовою допомогою, уряд Абхазії зробив ставку на професіоналів військової справи, яких презентували підрозділи російських збройних сил, розташованих на території автономії, абхазькі ополченці, котрі розглядали цю війну як боротьбу за своє фізичне виживання та мафіозні, кримінальні бандформування найманців.
Розвиток відкритого етапу грузино-абхазького конфлікту доцільно дослідити за допомогою ситуаційного аналізу, подавши його у вигляді якісно відмінних ситуацій.
Ситуація С1 склалася в початковий період війни. У цей період абсолютна перевага в силі та в ініціативі була за грузинською стороною. (На думку Г.Перепелиці, за допомогою ситуаційного методу динаміка воєнно-політичного конфлікту може бути представлена як набір станів (С), котрі змінюють один одного, побудованих у хронологічному порядку в такий спосіб: С1 С2 С3... С8. Моменти зміни одного стану іншим являють собою вузлові точки у розвитку воєнно-політичного конфлікту, його перехід на новий якісний рівень. При описі ситуації повинні враховуватися тільки ті події, які визначають якісний стан конфлікту, просувають його на новий щабель ескалації, накопичують кіль¬кісні зміни для нового якісного стрибка. (Г.М.Перепелиця, Методика оцінки та прогнозування конфліктів - Конфлікти в посткомуністичній Європі, ПЦ „Фоліант”, Київ-2003). Прим. ред.)
Початком війни з Абхазією стало введення 14 серпня 1992 р. грузинських збройних формувань на її територію під приводом звільнення високопоставлених представників грузинського уряду, захоплених звіадистами у селі Кохорі Гальського району, серед яких був і віце-прем'єр Грузії А. Кавсадзе. Інша мета даної операції полягала у контролюванні залізничного сполучення на території Абхазії та Західної Грузії. Але дії грузинських військ, незважаючи на відповідну домовленість між В. Ардзимбою і Е. Шеварднадзе, були сприйняті абхазькою стороною як агресія. Абхазьке керівництво оголосило загальну мобілізацію.
Протидія грузинським урядовим військам з боку підрозділів місцевої гвардії Абхазії була спланована заздалегідь [5].
Зустрівши опір, грузинське командування почало придушувати його осередки. Політичною метою таких дій стало повалення влади абхазьких ультранаціоналістів на чолі з В. Ардзимбою й відновлення всеосяжного контролю над автономією з боку офіційного Тбілісі.
Місцева гвардія Абхазії та нечисленні підрозділи абхазької міліції не могли чинити серйозного опору просуванню грузинських збройних формувань, котрі досить легко заволоділи більшою частиною території автономії. 18 серпня, через чотири дні після початку військової операції, розгорнулися бої за столицю - м. Сухумі. Того ж дня було захоплено будинок абхазького уряду й встановлено на його даху грузинський прапор. 19 серпня 1992 р. Сухумі опинилося під повним контролем грузинських військ.
Абхазький уряд залишив Сухумі й шукав порятунку в розташуванні російського військового гарнізону в місті Гудаута. Переслідування абхазького уряду грузинськими військами закінчилося на околицях Гудаути. Командування російського гарнізону попередило Т. Кітовані, що якщо грузинські загони увійдуть до міста, то будуть знищені [6]. Крім того, Е. Шеварднадзе був категорично проти взяття грузинськими військовими Гудаути.
Після взяття Сухумі та блокади Гудаути острівки абхазького опору залишилися лише в районі Очамчири. 25 серпня 1992 р. командувач грузинськими військами Г. Каркарашвілі пред'явив абхазьким партизанам ультиматум: за 24 години припинити збройний опір на всій території Абхазії [14]. Для абхазців ситуація стала критичною. Фактично вони стояли перед воєнною капітуляцією. За цих умов для уряду В. Ардзимби найважливішим постало, по-перше, тимчасове перемир'я, по-друге, мобілізація сил та отримання зовнішньої допомоги. Тому В. Ардзимба звернувся до уряду Російської Федерації з проханням виступити посередником у переговорах, а до російських військових та Конфедерації гірських народів - надати військову допомогу.
Втручання Росії в грузино-абхазький конфлікт знаменує собою якісно нову ситуацію.
Ситуація С2 характеризується деескалацією конфлікту та появою третього учасника - Росії, що виступила як посередник. Остання підтримувала абхазьку сторону. Під час переговорів, що відбулися 3 вересня 1992 р. в Москві, керівники Грузії, Росії та Абхазії підписали підсумковий документ, в якому результати успішних дій грузинських військ фактично зводилися нанівець. Учасники зустрічі зобов'язалися забезпечити територіальну цілісність Грузії, але в обмін на це всі збройні формування, що брали участь у конфлікті, повинні були припинити вогонь, а також будь-яке застосування сили одне проти одного. Грузинські війська мали бути виведені з районів бойових дій і з усієї території Абхазії. З 15 вересня 1992 р. повинні були відновити діяльність законні органи влади. Е. Шеварднадзе пішов на такі умови впевнений, що йому потім, за мирних часів, вдасться домовитися з більш поміркованими абхазькими лідерами. За продовження ж бойових дій абхазька сторона все одно не відмовиться від партизанської боротьби. Мирний перепочинок був необхідний і В. Ардзимбі для мобілізації зовнішніх ресурсів та планування нових воєнних дій.
На III з'їзді Конфедерації гірських народів Кавказу було ухвалено рішення щодо створення загонів добровольців для участі у абхазькій війні на боці Сухумі. Керівні кола Абхазії швидко налагодили тісні зв'язки з мафіозними структурами, які зобов'язалися постачати зброю, набої, вербувати найманців.
У результаті до Абхазії потягнулися найманці з інших «гарячих точок»: Осетії, Північного Кавказу та південних регіонів Росії, де було чимало вільного, незадіяного у суспільному виробництві населення, серед якого можна було знайти і кадрових військових, і біженців, і людей з досвідом війни в Афганістані, Нагірному Карабаху. З останніх було сформовано ударні загони, які мусили діяти у першому ешелоні майбутнього наступу і відзначалися дисципліною, організованістю, жорстокістю. За ними йшли інші, які остаточно знищували залишки грузинського опору.
Завдяки такій тактиці співвідношення сил між абхазькою та грузинською сторонами швидко вирівнялося, що надало збройній боротьбі позиційного характеру. Зі свого боку грузинські війська, хоча й обіцяли припинити вогонь, все ж таки періодично обстрілювали абхазькі позиції, вдавалися до пограбувань та мародерства. Особливо від свавілля грузинських загонів страждала найбільш заможна частина населення Абхазії - вірмени. У відповідь вони почали формувати власні бойові загони для боротьби з грузинами.
Так, стадія деескалації конфлікту знову змінилася стадією нової поступової його ескалації, котру можна визначити як ситуацію С3.
Ця нова ситуація характеризувалася, з одного боку, посиленням вимог Росії щодо виведення грузинських військ з району бойових дій та з території Абхази взагалі [7], а з іншого - посиленням абхазького наступу. Підкоряючись вимогам Росії та маючи гаранти комісії з контролю та інспекцій, Е. Шеварднадзе наказав вивести важку зброю і переважну більшість військ з м. Гагри. Після цього 1 жовтня 1992 р. абхазькі збройні формування, порушивши перемир'я, розпочали наступ на м. Гагри. О 17-ій годині 1 жовтня вони оволоділи селом Колхида і зав'язали запеклі бої за Гагри. 6 жовтня опір грузинських військ в Гаграх було зломлено. Грузинські бойові літаки почали бомбити місто, але крім жертв серед цивільного населення це нічого не дало. Поступово, до літа 1993 р., абхазькі загони захопили всю Північну Абхазію, включаючи населений пункт Леселідзе, і вийшли на російсько-абхазький кордон. Після цього бойові дії сконцентрувалися навколо таких позицій: м. Сухумі, стратегічних комунікацій та рубежів на річці Гуміета, в Очамчирському та Ткварчельському районах. Спроби змінити своє становище наступальними діями ні тій, ні іншій стороні успіху не приносили.
Розпочалася стадія кульмінації конфлікту, котра визначала нову ситуацію С4. Основні зусилля обох сторін переносилися до сухумського району.
Боротьба за м. Сухумі мала вирішальне стратегічне та воєнно-політичне значення. Від того, в чиїх руках опиниться місто, залежав врешті-решт результат війни. Добре розуміючи це, абхазькі загони захопили навколишні гори та підступи до міста. Почалася осадна війна. Нарощування інтенсивності бойових дій в такій ситуації відбувалося шляхом збільшення легкої та важкої зброї. Абхазька сторона встановила на схилах важку артилерію і методично обстрілювала м. Сухумі.
Угруповання грузинських сил у Сухумі на лютий-квітень 1993 р. налічувало понад 1 тис. бійців, 47 танків, 70 БМП, 20 БТР, кілька вертольотів, котрі внаслідок виснаженого ресурсу використовувалися обмежено [8].
Абхазьке угруповання налічувало три полки, особовий склад яких був абхазьким лише на 10 %. На озброєнні абхазької сторони було 17 бронетранспортерів (БТР), 10 танків, артилерійські, мі¬нометні та реактивні установки.
За такого співвідношення сил розраховувати на перемогу абхазці не могли. Стало зрозуміло, що кульмінаційний період збройної боротьби буде затяжним, а його результат залежатиме від ефективності знищення основних об'єктів життєдіяльності міста, його оборонних позицій, а також від результативності блокадних дій. Це важливе завдання взяло на себе угруповання російських військ в Гудауті.
З 14 березня 1993 р. російські штурмовики СУ-25 розпочали систематичне бомбардування міста. Між російськими військами та абхазькою стороною було відпрацьовано таку легенду: російська бойова авіація завдає повітряного удару по позиціях грузинської сторони, після чого Міністерство оборони Росії спростовує причетність російських військ до цих дій, а відповідальність за них бере на себе абхазька сторона.
Після тривалої авіаційної підготовки в бойові дії вступили підрозділи 345-го російського парашутно-десантного полку. За свідченням кореспондента газети «Московские новости», російські десантники прорвали передній край грузинської оборони. За ними йшли бійці бригади імені маршала Баграмяна, яка була сформована з місцевих вірмен за кілька днів до штурму.
Дії абхазької сторони чітко контролювалися та координувалися Генеральним штабом Збройних сил Росії, про що свідчить доповідь російському парламенту його начальника. Він висловив упевненість, що вже ранком після операції місто буде абхазьким.
Усе це дало Е. Шеварднадзе підстави заявити, що операція із захоплення Сухумі розроблялася в російських військових штабах і здійснювалася за безпосередньої участі російських військових фахівців. «Ми маємо справу з російсько-грузинським конфліктом» - підкреслив він [9].
Російський почерк відчувався і в професійно спланованій та проведеній операції щодо завершення повної блокади Сухумі.
Хоча штурм не завершився оволодінням Сухумі, воєнний перелом у збройному конфлікті настав. Урядові війська Грузії були знекровлені, але і могли ще деякий час протистояти абхазцям, тому Росія знову запропонувала свої миротворчі послуги. Так закінчився кульмінаційний період конфлікту.
Нова ситуація С5 склалася в період деескалації конфлікту. Вона характеризувалася різкого зміною співвідношення сил на користь абхазької сторони. Власне це була реалізація російської стратегії контрольованої деескалації, .коли за допомогою маніпуляцій миротворчим процесом грузинська сторона поступово підводилася до повної поразки. Абхазькій стороні було надано можливість завдяки припиненню вогню поповнити та перегрупувати свої сили для подальшого наступу на позиції грузинських військ.
27 липня 1993 р. конфліктуючі сторони за посередництва Росії підписали у м. Сочі Угоду про припинення вогню в Абхазії та механізми контролю за ЇЇ виконанням [10].
Відповідно до цієї Угоди сторони з 12.00 28 липня 1993 р. від¬новлювали дотримання режиму припинення вогню, котрий був встановлений на 20 травня 1993 р. З 29 липня 1993 р. почали функціонувати грузино-абхазько-російські тимчасові контрольні групи з дотримання режиму припинення вогню. Було сформовано об'єднано комісію з врегулювання конфлікту в Абхазії. Почалася поетапна демілітаризація зони конфлікту. До неї було введено міжнародних спостерігачів.
23 серпня 1993 р. Б. Єльцин зустрівся з Е. Шеварднадзе. Обидва керівники висловили задоволення припиненням воєнних дій в Абхазії та привітали участь представників ООН й ОБСЄ в миротворчому процесі. Наступного дня Б. Єльцин зустрівся в Москві з Головою Верховної Ради Республіки Абхазія В. Ардзимбою, під час якої останній підкреслив важливість ролі Росії в досягненні Угоди про припинення вогню.
Згідно з Угодою грузинська сторона зобов'язувалася вивести важку техніку та переважну частину своїх військ із Сухумі. Обидві сторони здали свою важку зброю російським військам. Але після того, коли грузинські війська були фактично роззброєні, почалася нова ескалація конфлікту, котру можна позначити як ситуація С6.
Ситуація С6 характеризувалася різким нарощуванням збройного протистояння, в якій грузинська сторона, стрімко втрачаючи свої позиції, вже була не в змозі чинити серйозний опір наступаючим абхазьким силам. Локальна містечкова оборона грузинських військ швидко придушувалася абхазькими збройними формуваннями, котрі легко брали під свій контроль всю територію автономії.
16 вересня 1993 р. абхазька сторона розгорнула наступ на м. Сухумі, застосовуючи бронетехніку й артилерію, котру було здано на зберігання російським частинам. Звичайно, поява в абхазької сторони важкої техніки була б неможливою без відома або відповідної вказівки російського військового командування.
У день наступу на Сухумі міністр оборони Росії П. Грачов, даючи оцінку цим подіям, фактично підтримав наступаючу сторону. Причому підготовка наступальної операції на Сухумі та організація її проведення відбувалися на очах російських військових спостерігачів, які «не помічали» пересування абхазьких збройних формувань та їхньої бойової техніки в напрямку Сухумі. Тому абхазькі сили швидко зломили опір грузинських захисників й оволоділи Сухумі.
У подальшому абхазці розгорнули широкий наступ на всьому східному фронті. З 17 до 21 вересня вони вийшли на рубіж річки Гуміста й оточили залишки грузинських військ у східному районі Абхазії, в результаті чого ті опинилися повністю відрізаними від сполучення з Тбілісі.
Хаотичний відступ грузинських військ супроводжувався широкомасштабними етнічними чистками, які влаштовували абхазці, в результаті яких понад 200 тис. етнічного грузинського населення Абхазії стали біженцями. Тільки коридор, який вдалося створити грузинській стороні, дав змогу залишкам її військ і біженцям вийти з оточення і врятуватися. Таким чином, результатом конфлікту стала воєнна перемога абхазької сторони і повна воєнна поразка офіційного Тбілісі.
Причиною поразки були психологічна та професійна неготовність грузинських збройних формувань до війни, нерозуміння ними її цілей, невпевненість лідерів Грузії в досягненні кінцевої мети конфлікту, а також загострення міжетнічних протиріч між грузинами і абхазцями, масове мародерство та грабіжницький характер війни. Вирішальний вплив на перебіг подій справила Росія, яка, з одного боку, надаючи військову допомогу, а з іншого - маніпулюючи миротворчим процесом забезпечила абхазькій стороні повну воєнну перемогу.
Результати конфлікту було закріплено в переговорному процесі, що розпочався в Женеві 30 листопада 1993 р. під егідою ООН і завершився підписанням Московської угоди від 4 квітня 1994 р., в розвиток якої в другій половині року, за рішенням глав країн СНД, вздовж річки Інгурі в Абхазії було розміщено двохтисячний контингент російських миротворчих сил.

Джерела інформації

1. Neil Mac. Farbone. On the Front Lines in the Near Abroad: the CIS and the OSCE in Georgia's Civil Wars // Beyond UN subcontracting: task-sharing with regional security arrangements and service-providing NGO's / Ed. Thomas G. Weiss. - New York : NY St.Martin's Press, 1998. - P. 120.
2. Грузины и абхазы: путь к примирению / Под ред. Б. Коппитерс. - М. : Весь Мир, 1998. - С. 75-76.
3. Там же. - С. 49.
4. Baev P. К. The Russian Army in a time of troubles. - Oslo :International Peace Research Institute, 1996. - P. 117.
5. Здравомыслов А. П. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. - М. : Аспект Пресс, 1996. - С. 59.
6. Грузины и абхазы: путь к примирению / Под ред. Б. Коппитерс. - М. : Весь Мир, 1998. - С. 42.
7. Contrast and Solution in the Caucasus. / Ed. Ole Hoiris, Sefa Martin Yurukel. - Denmark : AARHUS University Press, 1998. - P. 222.
8. Моисеев Е.Г. Международно-право вые основы сотрудничества СНГ / Под. ред. К. А. Бекяшева. - М. : Юристъ, 1997. - С. 132.
9. Бурбыга Н. На абхазско-грузинском фронте по прежнему без перемен // Известия. - 1993. - 12 марта.
10. Уригашвили Б. Шеварднадзе обвиняет Россию и пытается избежать гражданской войны // Известия. - 1993. - 30 сент.
11. Дипломатический вестник. - 1992. - №15-16. - С.21.