Новим викликом глобальної стабільності та безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду Радянського Союзу став розвиток кризових ситуацій на регіональному та внутрідержавному рінях Лише на території Радянського Союзу у 1991 році було зафіксовано 76 етнотерторіальних суперечок, за рік вже на пострадянському просторі ця кількість зросла до 180. З кінця 80-х років на території колишнього Союзу зафіксовано п’ять «етнічних» воєн, в яких були задіяні регулярні війська та важка зброя (Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Чечня) [13, 3].

Розглядаючи регіональні та локальні конфлікти, як загрозу для кожної країни, не можна оминути економічної складової. Адже територія замороженого конфлікту перетворюється в тіньову зону. Економіка перестає розвиватись і переходить в форму класичної тіньової економіки. Відсутня транспарентна фіскальна система, бюджетна система, відсутні нормальні регулятори.

Важливим є і соціальний аспект. За даними Мерілендського університету близько третини населення світу у 25 країнах страждають від заморожених конфліктів. Це мільйони людей, які стали біженцями, це зруйновані сім’ї, це діти, що залишились без батьків [1].

Зони неврегульованих конфліктів стають розсадником тероризму, який в сучасних умовах як політичний чинник ризику з національного рівня досяг не тільки регіонального, але й глобального. Території заморожених конфліктів стають зонами неконтрольованого розповсюдження звичайної зброї, яскравими прикладами є конфлікти в Чечні, Абхазії, Нагірному Карабаху, Придністров’ї, звідки зброя потрапляла фактично на всю територію колишнього Радянського Союзу та Східної Європи. Ще один прибутковий вид діяльності, тісно пов’язаний з гарячими точками – торгівля людьми. Увага світової спільноти до цієї проблеми загострилася у зв'язку з проблемами Придністров’я та конфліктом на Балканах. Причому найбільше в контексті транзитних територій, через які до покупців «живого товару» з територій з соціально-економічними кризами, в тому числі й України, вивозилися не лише жінки і чоловіки, а й діти.

Україна, знаходячись  на перехресті європейського та євроазійського простору, повинна чітко визначити пріоритети своєї регіональної політики, оскільки з одного боку Росія з її нездоланними імперськими амбіціями та диктаторська Білорусь, з іншого знедолена Молдова із придністровським конфліктом, нестабільна Грузія з двома «замороженими» конфліктами та Вірменія і Азербайджан у стані холодної війни з постійною загрозою переходу в активну.

Спробуємо визначити, якою повинна бути найбільш ефективна регіональна політика України, яка б дозволила в найкоротший термін проявити себе як силу, що може підтримувати достатній рівень безпеки та стабільності в регіоні і продемонструвати Європейському Союзу свій миротворчий потенціал. А також наскільки успішна роль України у врегулюванні "заморожених" конфліктів, в першу чергу придністровського, може забезпечити реалізацію національних інтересів нашої держави та наблизити її до поставленої мети – інтеграції у європейські структури.

Постановою ВРУ “Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 року встановлюється, що “зовнішньополітичні зусилля мають бути постійно спрямовані на те, щоб прикордонні держави утворювали навколо України надійну смугу миру і стабільності. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України”, а “географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європою” [12].

Зовнішня політика України у врегулюванні конфліктів у зарубіжних державах спрямована на захист її національних інтересів, а також на забезпечення миру в окремих країнах світу і загалом у системі міжнародних відносин. Стаття 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» серед основних напрямів державної політики з національної безпеки визначає, окрім інших, такі, як сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною; участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки; боротьба з міжнародним тероризмом і злочинними угрупованнями, а також протидія поширенню зброї масового ураження і засобів її доставки [2].

Ключове завдання зовнішньої політики України має полягати у просуванні у цьому регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції (транскордонне співробітництво, транспортні та енергетичні мережі тощо). Можна окреслити додаткову умову, яка буде вагомою в процесі інтеграції України до ЄС, а саме, забезпечення регіональної стабільності та безпеки, активна демократизація регіону, розвиток регіонального співробітництва, а також суттєвий контроль за кордонами, нелегальною міграцією та контрабандою,  розв’язання придністровського конфлікту.

Україна повинна активно діяти як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Це має бути адекватно відображеним у зовнішньополітичних діях України і її риториці. Слід модифікувати вербальне оформлення нашої політики: менше говорити про наше бажання інтегруватися до ЄС, а більше – про просування в регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції. Хоча, слід максимально уникати у словесному оформленні зовнішньої політики терміну “регіональний лідер”, який, як справедливо зазначив А.Кваснєвський, змушує інші країни, щодо яких використовується термін “регіон”, почувати себе “не досить комфортно” [14].

В рамках міжнародних регіональних організацій та проектів головна ідея полягає в досягненні зближення між країнами Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону та ЄС шляхом конкретних заходів взаємної співпраці в питаннях енергетики, транспорту, екології, міграції і, зокрема, безпеки. Основними завданнями в рамках цієї співпраці є 1) відстоювання лідерства в процесі врегулювання придністровського конфлікту; 2) посилення співпраці в межах Організації за демократію та економічний розвиток ГУАМ. Саме участь у об’єднанні ГУАМ надає Україні додаткові можливості у врегулюванні етнополітичних конфліктів у Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Розвиток співпраці в рамках об’єднання має сприяти забезпеченню безпеки країн-учасниць. У цьому контексті доречне відродження ідеї щодо створення українсько-грузинсько-азербайджанського миротворчого підрозділу з можливим приєднанням до нього молдовського контингенту для проведення миротворчих операцій у конфліктогенних зонах на території країн ГУАМ.

Найактивнішу участь Україна бере у врегулюванні придністровського конфлікту. Це зумовлено тим, що зона нестабільності знаходиться безпосередньо біля українських кордонів, негативно позначається на політичних й економічних інтересах держави. Неврегульований конфлікт  у Придністров’ї  становить загрозу національним інтересам України, негативно впливає на процеси інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Розв’язання конфлікту має підвищити рівень регіональної безпеки та стабільності відповідно до Плану дій Україна – ЄС, Україна – НАТО та щорічних цільових планів Україна – НАТО.

Крім того, територією цієї республіки проходять стратегічні транспортні та енергетичні коридори, з ефективним функціонуванням яких пов’язана економічна безпека України. Наявність у цьому регіоні зони нестабільності створює загрозу реалізації міжнародних проектів, таких як:

1. Проект дев’яти транспортних коридорів, які були визначені Другою Пан’європейською (Критською) конференцією з питань транспорту, чотири з яких проходять територією нашої держави, а два з них безпосередньо через Одеську область: сьомий – Дунайський (Австрія – Угорщина – Югославія – Болгарія – Румунія – Молдова – Україна) та дев’ятий (Гельсінкі – Санкт–Петербург – Київ (Москва) – Одеса (Кишинів) – Бухарест – Александрополіс).
2. У межах проекту Євросоюзу TRACECA розвивається Євро-Азійський транспортний коридор (Іллічівськ – Поті – Тбілісі – Баку), який після побудови нафтопроводу Одеса – Броди та нафтотерміналу “Південний” має реальний шанс перетворитися на нафтотранспортний. Успішність реалізації цих проектів значною мірою залежить від політичної стабільності у цьому регіоні, та, відповідно, від врегулювання конфлікту [10].

Україна, формально приєднавшись до процесу придністровського врегулювання 19 січня 1996 року в якості гаранта, протягом всього часу існування придністровської проблеми декларативно підтримувала територіальну цілісність та державний суверенітет Республіки Молдова, проте не висуваючи конкретних пропозицій щодо розв’язання даного конфлікту, оскільки тогочасні ініціативи Києва завжди були під пильним наглядом  Росії і були позбавлені самостійності. Г.М.Перепелиця, досліджуючи позицію України у придністровському врегулюванні, відзначав, що політика України буде балансувати найближчі 4-5 років між інтересами її стратегічних партнерів: США та Росії, і тому її роль як гаранта значною мірою буде піддаватись впливу зовнішніх факторів [5, 54]. У своїх прогнозах дослідник не помилився, тому що тільки у 2005 році Україна  активізувала свою діяльність. У представленому  у квітні 2005 року  на саміті ГУАМ плані придністровського врегулювання Президент України В. Ющенко запропонував здійснення наступних кроків:

• створення Тирасполем умов для розвитку демократичної політичної системи та проведення демократичних виборів до Верховної Ради Придністров’я (контроль з боку України, РФ, США, ЄС, ОБСЄ і Ради Європи);
• для сприяння мирному процесу запрошують США та ЄС;
• введення миротворчого контингенту під егідою ОБСЄ і розширення участі українських спостерігачів (пропозиція про введення українських миротворців надходила від сторін ще 1998 р., але тогочасне керівництво держави обмежило українську військову присутність спостерігачами);
• проведення міжнародного моніторингу придністровських підприємств ВПК та на українсько-молдовському кордон;
• надання Придністров’ю статусу автономної республіки у складі Молдови з широкими повноваженнями щодо участі у зовнішній і внутрішній політиці, підтримання зовнішніх економічних, науково-технічних та гуманітарних зв’язків, можливості виходу зі спільної держави у разі об’єднання Молдови з іншою державою чи втрати нею статусу суб’єкта міжнародного права [11].

Таким чином, компроміс досягається на основі врахування інтересів і позицій кожної сторони.

Проте в українському плані є три слабкі ланки. Перша – це відсутність у плані пункту про необхідність виведення російських військ, на чому наполягає Молдова, підтримувана ЄС, США та Румунією. Рішення української сторони зумовлене, очевидно, небажанням торкатись на етапі планування пунктів, які могли б викликати негативну реакцію Тирасполя і Москви.

Друга відсутня ланка –  демілітаризація (і «декадебізація») ПМР. Доки гіпертрофовані силові структури ПМР жорстко контролюють соціально-політичне життя анклаву, повноцінне суспільно-політичне життя в придністровському регіоні неможливе. Близько 20 тисяч озброєних людей, в абсолютній більшості громадян Росії, — найбільше незаконне збройне формування в Європі, діяльність якого підтримується та забезпечується Росією. Демілітаризація повинна торкнутись миротворчої діяльності, оскільки зараз нема потреби в озброєних миротворцях. На зміну їм повинні прийти довгострокові цивільні місії для забезпечення політичного та громадянського діалогу між сторонами, функціонування інфраструктури вздовж «лінії розподілу». Важливим моментом є також подолання статус-кво.

Інша складова – діяльність «міністерства державної безпеки» ПМР на чолі з В. Антюфєєвим, громадянином Росії, генерал-майором ФСБ РФ. Ця структура становить реальну владу в анклаві й наділена повноваженнями визначати, хто має право на вираження своєї громадянської позиції, а хто є «агентом Кишинева» і тому повинен бути вигнаний або заарештований. Йдеться про фактичну заборону на вільну політичну діяльність для тих у ПМР, хто не поділяє поглядів Смирнова – Антюфєєва.

До третього проблемного елементу українського плану належить ідея про проведення наприкінці 2005 року виборів у Верховну Раду Придністров’я. Хоч  вибори є одним з найважливіших інструментів реальної демократії, їх проведення вимагає старанної підготовки. Встановлені планом терміни не давали можливості для такої підготовки [7].

«План Ющенка» є не просто ініціативою України, він є спробою перебрати на себе ініціативу з рук російської сторони, це спроба дуже суттєво потіснити Росію на одному з її найдавніших пострадянських аванпостів. Прийняття конкретного плану врегулювання проблеми є справою з зовнішньополітичної точки зору неоднозначною: з одного боку – це смілива заявка на регіональне лідерство, але з іншого боку – це позбавляє переговорний процес гнучкості, здатності до дипломатичних маневрів, постає нагальна потреба відстоювати чітко визначений план дій. За такої ситуації дивіденди від успіху є більшими, але і ризик невдачі вищим. Проведення невизнаних міжнародним співтовариством парламентських виборів у ПМР 11 грудня 2005 р. можна вважати першою такою невдачею.

Наступна подія, що поставила новий план під загрозу зриву – це рішення України виконати зобов’язання Спільної заяви українського та молдовського прем’єр-міністрів від 30 грудня 2005 року. Реакція на цей факт  з боку придністровської влади підтвердила, що реальної підтримки плану Ющенка з боку придністровців  ніколи й не було. Існувала її видимість, з допомогою якої придністровське керівництво мало намір виторгувати в Києва зручну для нього модель митного порядку на кордоні.

Перша Угода з Україною про посилений митний контроль на придністровській ділянці українсько-молдовського кордону, укладена 2003 року, не дала бажаних результатів, оскільки не виконувалась добросовісно українською стороною, і потоки контрабанди та нелегальних товарів продовжували курсувати через кордон. І лиш у березні 2006 року було досягнуто бажаного результату після запровадження українською стороною уніфікованого митного порядку перетину кордону.

Запровадивши нові митні правила, нова українська влада пройшла своєрідний тест на декларовану європейськість. Однак залишається під питанням, наскільки цей сміливий крок допоміг Україні поповнити свій євроінтеграційний актив. Києву довелося поставити на карту, мабуть, найбільш значущу зовнішньополітичну ініціативу української влади: план Ющенка з придністровського врегулювання.

Залучення України до міжнародного посередництва мало на меті створити силу, здатну зменшити визначальний вплив Росії в регіоні. Вибір саме України для цієї місії був невипадковий. Адже, по-перше, з точки зору придністровського врегулювання Україна займає дуже важливе географічне положення: із зовнішнім світом Придністров’я має зв'язок або через  Молдову, або через територію України, а отже будь-який тиск на придністровську ділянку молдавсько-українського кордону може ізолювати ПМР. По-друге, Україна має спільний історичний досвід з Придністров’ям як автономною територією МАРСР в складі Української РСР, що проіснувала до 1940 року. По-третє, за даними перепису 2004 року в Придністров’ї проживає 160 тис. етнічних українців, що складає 28,8% населення анклаву, з яких близько 80 тис. є громадянами України, які зацікавлені у зв’язках з орієнтованою на Європу Україною.

Проте, на початковому етапі посередницька місія Києва не була вдалою і протягом переговорного процесу зводилась до ролі молодшого партнера РФ у тому курсі, який пропонував Кремль конфліктуючим сторонам. Зміна внутрішньополітичної ситуації та визначення чітких зовнішньополітичних пріоритетів держави сприяло посиленню її ваги в переговорному процесі, а запропоновані Президентом В.Ющенком та позитивно сприйняті ЄС та США пропозиції щодо врегулювання придністровського конфлікту вивели Україну на новий якісний рівень в її посередницькій ролі. ЄС робив ставку на Україну, яка найбільше влаштовувала і Кишинів, і Тирасполь, і Вашингтон, і яка здатна була відносно зменшити вагу Росії та її можливості утримувати статус визначального гравця в районі Чорноморського басейну [4, 54].

Важливою є тема боротьби з контрабандою між Україною та придністровською частиною молдовського кордону. Її Євросоюз порушував вже давно. Проте конкретний проект, який передбачав участь Єврокомісії у вирішенні цієї проблеми, був підписаний у жовтні 2005 року під назвою «Меморандум про надання допомоги в питаннях стабілізації кордону між Україною та Республікою Молдова». Прийняття цього документа завершило політичний та юридичний етапи Прикордонної Місії Європейської Комісії (EUBAM) [15].
1 грудня 2005 року Місія розпочала моніторинг українсько-молдовського кордону, протяжність якого становить 1220 км. На цій ділянці існує 669 точок перетину кордону, при чому 14 – на придністровському сегменті. Мандат розрахований на два роки, згодом він був подовжений до листопада 2009 року. Місія налічує 100 міжнародних радників та 100 осіб місцевого персоналу (у 2008 році їх кількість буде збільшено відповідно на 15 та12 осіб). Фінансування здійснюється за рахунок Єврокомісії – в рамках програми TACIS – бюджет на 2 роки склав 20 млн. євро, у 2008 рік заплановано виділити 12 млн. євро [3].

Ця програма ЄС створена для встановлення митного контролю Молдови на молдовсько-українському кордоні, для кращого впровадження стандартів ЄС на кордоні. Важливою є співпраця з прикордонною, митною, податковою службами, прокуратурою, Міністерством юстиції тощо, а також співпраця з міжнародними організаціями, зокрема, ОБСЄ. Пріоритетним завданням для європейських спеціалістів в галузі безпеки є припинення контрабанди через молдовсько-український кордон, перед усім контрабанди зброї і людей, а також тютюнових виробів. З 2005 року, початку заходів щодо укріплення кордону, були затримані великі вантажі курячого м’яса, овочів, фруктів, цукру, тютюнових виробів [8,32].

Європейський Союз прийняв рішення про необхідність розширити місію, що пов’язано зі значними обсягами контрабандної діяльності злочинних нелегальних угрупувань. Додаткові пости запроваджують в портах Одеси та Іллічівська. Ще один пост передбачається створити в Кишиневі у зв’язку з наявністю певних проблем на внутрішньому кордоні між Молдовою та Придністров’ям.

Другий європейський акцент – оптимізація процесу аналізу ризиків. Він включає в себе взаємний обмін інформацією для окреслення найбільш «контрабандно небезпечних» напрямків та ділянок з тим, щоб диференційовано організовувати виконання обов’язкових процедур на переходах. На практиці це означатиме, що члени Місії отримають змогу в будь-який час безперешкодно потрапляти на об’єкти та безпосередньо спостерігати за процедурою оформлення перетинання кордону людьми й вантажами [6].

Після припинення переговорів у лютому 2006 року українська сторона проводила постійні консультації із сторонами-учасницями формату «5+2» з метою пошуку можливих компромісів та якомога скорішого відновлення політичних переговорів щодо статусу Придністров’я.

На даному етапі українська сторона вживає активних заходів щодо налагодження клімату довіри між сторонами. Важливим кроком на шляху розв’язання придністровської проблеми стало проведення 14-15 квітня в Одесі семінару, а також зустріч міністра реінтеграції Молдови В.Шови з міністром закордонних справ ПМР (тепер вже колишнього) В.Ліцкая, яка концентрувалась на економічних та екологічних питаннях, вирішення яких потребує спільних зусиль. Результатами зустрічі стали важливі рішення, а саме, запровадження вільного руху товарів і людей через кордони Молдови та Придністров’я, гарантії поваги прав власності у Придністров’ї, скасування обмеження на в’їзд придністровських лідерів у країни ЄС та США.

Українською стороною запропоновано розпочати демаркацію центральної (придністровської) ділянки українсько-молдовського кордону. Реалізація зазначеного має дати потужний політичний імпульс для інших учасників переговорів формату „5+2”, крім того засвідчить щирість намірів Києва щодо якомога скорішого врегулювання придністровської проблеми. Слід відзначити, що в результаті консультацій було досягнуто принципову згоду придністровської сторони щодо початку демаркації кордону, однак поки що не вдалося остаточно узгодити механізм здійснення участі представників Придністров’я у складі молдавської частини українсько-молдовської демаркаційної комісії.

Протягом 2008 року здійснювались заходи у військовій сфері, серед яких в рамках участі в роботі Об’єднаної Контрольної комісії запропоновано внести зміни в Тимчасову інструкцію військових спостерігачів в Зоні безпеки придністровського регіону, зокрема, підготовлено перелік ситуацій, у разі виникнення яких групи військових спостерігачів виїжджають для констатації факту у обов’язковому порядку, незалежно від бажання однієї з сторін. Протягом 2008 року було опрацьовано та погоджено 17 таких ситуацій. Також запропоновано ідею відправки на курси військових спостерігачів при Національній Академії оборони України представників від миротворчих сил Придністров’я та Молдови для навчання та подальшої спільної роботи в Зоні безпеки.

Представники від України в ОКК протягом 2008 року брали активну участь у діяльності робочих груп з питань ліквідації миротворчих та інших постів сторін, які були виставлені в Зоні безпеки без дозволу ОКК та  робочої групи з питань створення умов взаємодії правоохоронних органів сторін у Зоні безпеки.

Опрацьовується питання з областями України про економічне співробітництво з районами Придністров’я, а також розробляється документація щодо створення єврорегіону „Дністер”.

Україна значно активізувала підтримку українців Придністров’я, збільшила до 150 вакансій місця для навчання дітей із середніх навчальних закладів в ВУЗах України, підтримала відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку у місті Кам’янка, надала гуманітарну допомогу у зв’язку з посухою, надала матеріальну допомогу учбовим закладам, де вивчається українська мова. Власне посилення гуманітарного співробітництва та активне залучення українства Придністров’я в інформаційне поле України допоможе створити механізми взаємодії інститутів громадянського суспільства, практично застосовувати заходи народної дипломатії, що, в свою чергу, також сприятиме врегулюванню придністровського конфлікту. Адже демократизація суспільства Придністров’я є одним з принципів українського плану врегулювання конфлікту.

Для України важливим є виведення Придністров’я з-під російського впливу в гуманітарній сфері, і для цього є ряд факторів, а саме: 1) історична обумовленість зв’язків між Україною та Придністров’ям, наявність значної кількості населення, тісно пов’язаного з Україною через своє етнічне походження, родинні зв’язки та економічну діяльність; 2) наявність доволі потужного українського лоббі та освітніх структур, з якими напрацьовані тісні зв’язки; 3) певне охолодження  придністровської влади до РФ через бажання Кремля здійснити врегулювання конфлікту шляхом створення підконтрольної Москві молдавсько-придністровської федерації без врахування інтересів тираспольської еліти.

Значний відсоток українців і безпосередній кордон з Придністров`ям дає Україні беззаперечні козирі для активної політичної діяльності у напрямку розв`язання цієї багаторічної кризи. Експерти вважають, що активні дії України щодо врегулювання придністровського конфлікту позитивно позначаться на стосунках України як з Молдовою і Румунією, так і з ЄС. Г.М.Перепелиця вважає, що під впливом прецеденту Косово ситуація навколо придністровської проблеми змінилась. Це може надати другого дихання плану Ющенка, оскільки він дійсно спрямований на реалізацію стратегічної мети: остаточного врегулювання Придністровського конфлікту на принципах транспарентності, демократичності та конструктивності.

Список використаної літератури

1. Виступ Міністра закордонних справ України Арсенія Яценюка з нагоди відкриття Київського без пекового форуму.
2. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної ради України. — 2003. — № 39.
3. З виступу заступника Голови Місії ЄС на українсько-молдовському кордоні Анті Гартікайнен на Першому київському форумі безпеки, 14-15 листопада 2007.
4. Круглашов А., Петрова І. чи допоможуть європейські ліки хронічній кризі Придністров’я? // Політика і час. – 2006. - №4. – С.44-57.
5. Кулик В. А. К вопросу о роли Украины в приднестровском урегулировании: Приднестровье в геополитической системе координат ХХІ века. — Тирасполь, 2002. — С. 58—67.
6. Михайлицький Анатолій. Контрабанді – стоп: європейський акцент // Дзеркало тижня. – 2006. – №27 (606). – 15 – 21 липня.
7. Олександр Сушко. Розморожування Смирнова – київська версія. / Дзеркало тижня. – 2005 – №20 (548)– 28 травня – 3 червня.
8. Перепилица Г.М. Конфликт в Приднестровье (причины, прогноз развития и проблемы урегулирования). – К.: „Стилос”, 2001. – 148 с.
9. Плаксенко М. Інтернаціоналізація придністровського конфлікту // Політика і час. – 2006. –  №10. – С.30-33.
10. Плаксенко М. Нові пріоритети регіональної політики України у Балто-Чорноморсько -Каспійському басейні //http://www.baltic-ukraine.com/ua/index.php/post/214/
11. План урегулирования приднестровской проблемы //  //http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/2802.htm
12. Постанова ВРУ "Про основні напрями зовнішньої політики України". – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 37, ст.379
13. Семіков О.В., Фурашев В.М. Локальні та регіональні конфлікти: загроза миру. – К.: Т-во "Знання", 2007. – 20 с.
14. Філіпчук Василь. Цілі й засоби нової регіональної політики України// http://www.ea-ua.info/main.php?ews_id=98&news_show_type=1&parts_id=5
15. EU – Ukraine – Strengthening the Strategic Partnership. MEMO/05/106 – Brussels // http:// www.europa.eu.int.2005, 29 March.