Перед науковою думкою в Україні стоять актуальні завдання, які пов’язані з необхідністю відпрацювання відповідних стратегічних документів у сфері національної безпеки і оборони. Початок цієї роботи було покладено у 2003 році розробкою і прийняттям концептуального документа – Закону Україні «Про основи національної безпеки України». В Законі визначено, що на його основі розробляється і затверджується Президентом України Стратегія національної безпеки України і інші стратегії, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва. Виділено, що Стратегія національної безпеки України є документом обов’язковим для виконання і основою для розробки конкретних документів за складовими державної політики національної безпеки і оборони. Коли в Україні будуть виконані такі вимоги, то повинна скластися системна ієрархія державних концептуальних документів у сфері національної безпеки і оборони.

Така документальна ієрархія використовується в багатьох передових країнах світу західної орієнтації. Так, в США відпрацьована та прийнята подібна ієрархія стратегічних документів у сфері національної безпеки і оборони: Стратегія національної безпеки США, що затверджується Президентом країни, Стратегія національної оборони США, яка затверджена Міністром оборони США і Національна воєнна стратегія, яка підготовлена Головою комітету начальників штабів збройних сил.

В Україні, в свою чергу почала скластися така ієрархія:

• Верховною Радою в 2003 році прийнято Закон «Про основи національної безпеки»;
• в 2006 році Президентом України поставлено завдання про розробку Стратегії національної безпеки України;
• було б логічним кроком, коли після цього був відпрацьований і воєнний документ у формі (по західним стандартам) Стратегії воєнної безпеки України.

Виконуючи такий задум, група військових фахівців із Національного науково-дослідного центру оборонних технологій і воєнної безпеки України у складі Шпури М.І. (к.в.н., снс), Романова І.В. (к.в.н., снс), Саганюка Ф.В. (к.в.н., доцент), та Вещицького І.В. відпрацювала в комплексі і в ієрархічній взаємозалежності та підпорядкованості два державних стратегічного рівня документа: Стратегію національної безпеки України і Стратегію воєнної безпеки України. Документи проходять обговорення у відповідних адміністративно-наукових державних органах.
Зупинимося на змісті вказаних стратегій.

1. Основні визначення Стратегії національної безпеки України викладені в розділі 1. Загальні положення. Стратегія національної безпеки України (далі – Стратегія) – узгоджена за метою, завданнями, умовами і засобами довгострокова комплексна програма практичних дій щодо забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Стратегія – офіційний керівний документ на довгострокову перспективу, в якому визначені основні стратегічні цілі, принципи і механізми реалізації державної політики та діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, органів військового управління, громадян України і їх об’єднань, пов’язані із створенням та функціонуванням системи забезпечення національної безпеки, метою якої є своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація загроз національним інтересам і національній безпеці України, захист життєво важливих цінностей українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні.

Головною метою Стратегії є забезпечення захисту національних інтересів, створення надійних гарантій в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх визначених законом сферах життєдіяльності (зовнішньо- та внутрішньополітичній, державної безпеки, воєнній та безпеки державного кордону, економічній, науково-технічній, екологічній, соціальній та гуманітарній, інформаційній та інших).

Правовою основою Стратегії є Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України» та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на їх виконання нормативно-правові акти України, які регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення національної безпеки України.
Можна погодитися з тим, що основна суть стратегії викладена виразно, коротко і необтяжливо.

В розділі 2. Навколишнє середовище національної безпеки України автори розглядають низку «позитивних» та «негативних» тенденцій і чинників, які впливають на національну безпеку України. Так, розширення НАТО та Євросоюзу розглядаються в цьому плані, як акт, безумовно, як такий, що робить навколишнє середовище для України більш стабільним та передбачуваним. До негативних чинників та загроз в документі відносять поляризацію рівня життя між багатими та бідними країнами, деградацію навколишнього середовища, розповсюдження небезпечних хвороб, виникнення невідомих раніше масових захворювань, неконтрольовану міграцію, етнічні та конфесійні напруження, збільшення масштабів і частоти техногенних катастроф, зростання загрози розповсюдження зброї масового ураження, активізацію діяльності міжнародних терористичних організацій. Все це, на думку авторів, призводить до пересування центру традиційних загроз (збройне вторгнення) в бік нетрадиційних, зростання яких значною мірою зумовлено інформаційною відкритістю сучасного суспільства, вразливістю, зокрема, великих індустріальних міст.

Внаслідок особливостей культурного та історичного розвитку, геополітичного розташування у близькості до регіонів, з яких походить більшість цих загроз, Україна поставлена перед необхідністю вирішення завдань щодо їх попередження та нейтралізації, у тому числі шляхом активізації своєї діяльності в напрямку підвищення дієвості колективних систем безпеки та ефективності механізмів регулювання міжнародних відносин, адаптації їх до геополітичних реалій. Спостерігається посилення суперництва за перерозподіл сфер впливу між провідними світовими державами, особливо на пострадянському просторі. Наявна різновекторність їх інтересів.

Відбувається подальше загострення боротьби за контроль над джерелами енергоресурсів, їх розподілом та маршрутами транспортування. За певних обставин це може сприяти виникненню конфліктів.
Зазначені вище та інші ризики та загрози, вказано в розділі, динамічно змінюються в залежності від внутрішніх, регіональних та глобальних умов, а комплексний їх характер вимагає застосування дієвих заходів, що виходять за межі традиційних механізмів та методів забезпечення національної безпеки України.

В розділі 3. Національні стратегічні цілі та завдання надається «Головна стратегічна ціль України - досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних європейських стандартів життєдіяльності людини, суспільства та держави.

Національні стратегічні цілі України є проекцією пріоритетних національних інтересів її розвитку, які визначаються передусім необхідністю захисту суверенітету і незалежності України, забезпечення непорушності її кордонів та територіальної цілісності, створення умов для забезпечення прав і свобод людини, демократичного розвитку та економічного процвітання держави, як основи зростання добробуту її громадян, захисту та подальшого розвитку духовних цінностей.»

І далі, по аналогії з Законом України 2003р. «Про основи національної безпеки України», ст.8, в тій же послідовності показані державні цільові установки та стратегічні завдання в інтересах забезпечення національної безпеки держави в наступних сферах:

• у зовнішньополітичній;
• у сфері державної політики;
• у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України;
• у внутрішньополітичній сфері;
• у економічній сфері;
• у соціальній та гуманітарній сферах;
• у науково-технічній сфері;
• у екологічній сфері;
• у інформаційній сфері.

В розділі 4. Реалізація Стратегії. Основні механізми задані «основні механізми ... реалізації національних стратегічних цілей», що «обумовлені розумінням безпеки держави, як невід’ємної складової системи міжнародної безпеки, необхідності виконання взятих на себе Україною, відповідно до укладених міжнародних договорів (угод) зобов’язань, врахування реалій сучасної міжнародної ситуації, сучасного стану і характеру внутрішнього розвитку країни».

В Стратегії вказується, що «Державна політика України реалізуватиметься у рамках проголошеного стратегічного курсу держави на європейську та євроатлантичну інтеграцію, досягнення динамічного розвитку рівноправних відносин з Російською Федерацією ... та іншими країнами.»

Таким чином, даний документ – «проект Стратегії національної безпеки України», відпрацьований групою військових фахівців, об’ємом в 36 сторінок, може розглядатися, як альтернативний варіант до того проекту «Стратегії національної безпеки України», що розробляється згідно з відповідним Розпорядженням Президента України від 20.02.2006р. яким визначено, що робоча група на чолі з Першим заступником Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, повинна була у тримісячний строк підготувати та подати в установленому порядку, проект Стратегії національної безпеки України.

2. Основні визначення Стратегії воєнної безпеки України надаються в розділі 1. Загальні положення.

Стратегія воєнної безпеки України (далі - Стратегія) – складова частина Стратегії національної безпеки України, яка визначає напрями запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері.

Стратегія – державна система воєнно-політичних ідей, сукупність поглядів і практичних заходів, які визначають цілі і загальну спрямованість воєнно-політичної діяльності, форми і способи її ведення, що адекватно відображають воєнні аспекти пріоритетних національних інтересів і забезпечення воєнної безпеки держави.

Стратегія – офіційний керівний документ на довгострокову перспективу, в якому визначені основні стратегічні цілі, принципи, напрями і механізми реалізації воєнної політики України, діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, органів військового управління, громадян України та їх об'єднань, які пов’язані із створенням та функціонуванням системи забезпечення національної безпеки, метою якої є своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація загроз національним інтересам України, захист життєво важливих цінностей Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні.

Стратегія включає розділи:
«Навколишнє середовище безпеки» - окреслює результати оцінки стану та тенденцій розвитку навколишнього середовища безпеки, реальні і потенційні загрози національній безпеці України у воєнній сфері та принципи їх запобігання і нейтралізації.

«Засади воєнної політики України» - визначає напрями досягнення органами державної влади та військового управління цілей своєї місії щодо реалізації функцій та завдань захисту національних інтересів відповідно до реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері.

«Забезпечення воєнної безпеки України» - з урахуванням визначених загроз національній безпеці України у воєнній сфері, передбачає напрями запобігання збройних конфліктів та збройної агресії проти України, шляхи пошуку механізмів впливу на потенційні явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

«Реалізація Стратегії» - визначає яким чином органам державної влади та військового управління виконувати свою місію щодо реалізації функцій та завдань згідно програм, планів дій з метою своєчасного запобігання і нейтралізації реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері.

«Можливості і ресурси» - визначає якими силами і засобами центральним органам виконавчої влади виконати свою місію щодо реалізації функцій, цілей та завдань, використовуючи сили та засоби Воєнної організації держави та прийнятні принципи їх застосування щодо своєчасного запобігання і нейтралізації реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері.

У другому розділі «Навколишнє середовище безпеки» інтерес представляє аналіз загроз національній безпеці України у воєнній сфері. Для яких автори застосовують наступну класифікацію:
«Виходячи з аналізу навколишнього середовища та негативних чинників з воєнно-політичній обстановки навколо України, потенційними загрозами у воєнній сфері є:
зовнішні:

• поширення зброї масового ураження і засобів її доставки;
• недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;
• можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння іншим державам;
• воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх державах, міжнародний тероризм, поширення незаконного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин;
• нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;

внутрішні:

• протиправна діяльність екстремістських, сепаратистських, радикальних, релігійних організацій і спроби створення терористичних організацій та не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань;
• небезпечне зниження рівня забезпечення військовою і спеціальною технікою та озброєннями нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності;
• повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації держави та оборонно-промислового комплексу України;
• накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин;
• незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їх сімей.»

В розділі 3. Засади воєнної політики України автори звертаються до положень Воєнної політики.

Воєнна політика України ґрунтується на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні та нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України у воєнній сфері, головними її напрямами є:

• сприяння миру і стабільності в Європі та в усьому світі, своєчасне запобігання збройним конфліктам, ефективне їх врегулювання на всіх етапах їх розвитку;
• підвищення обороноздатності держави за рахунок створення сучасних, мобільних, придатних до швидкого розгортання ЗС України та інших структурних ланок Воєнної організації держави, здатних виконувати широкий спектр завдань і спроможних забезпечити надійних захист національних інтересів України;
• забезпечення відповідності заходів розвитку структурних ланок Воєнної організації держави, курсу на демократизацію, побудову в Україні громадянського суспільства.

Виділяються приоритетні напрями реалізації воєнної політики України:

• вдосконалення правових, організаційних, економічних та інших механізмів, а також підвищення ролі та відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, і органів військового управління за вирішення покладених на них повноважень та завдань;
• реформування і розвиток ЗС України та інших військових формувань, які за кількісними та якісними параметрами спроможні своєчасно вживати адекватних заходів із захисту національних інтересів України;
• поступове впровадження в Україні стандартів НАТО, забезпечення сумісності підрозділів ЗС України із силами держав-членів Альянсу;
• підвищення рівня підготовки та морально-психологічного стану особового складу ЗС України за рахунок поступового переводу на контрактну основу комплектування, покращання фінансового, матеріального та технічного забезпечення, соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей;
• впровадження нових принципів забезпечення матеріальними і фінансовими ресурсами, дієвого демократичного цивільного контролю за діяльністю ЗС України та інших військових формувань;
• зосередження воєнних, військово-економічних і дипломатичних зусиль на вирішенні найважливіших завдань у воєнній сфері;
• забезпечення постійної готовності Воєнної організації держави до відбиття збройної агресії та ліквідації збройних конфліктів за будь-яких обставин.
• Інтерес має і спрямованість воєнної політики для досягнення стратегічних цілей

у мирний час:

• прогнозування і оцінка загроз національній безпеці України у воєнній сфері;
• прискорення реформування Збройних Сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері;
• перехід до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі;
• виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків;
• ефективний контроль за станом захищеності важливих державних і військових об’єктів, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння;
• охорона державного кордону, повітряного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України, її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі та боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України;
• виконання міжнародних договорів України у воєнній сфері, у тому числі щодо заборони та нерозповсюдження зброї масового ураження і зміцнення довіри між державами;
• розвиток воєнної науки, формування науково-технічної і технологічної бази для створення високоефективних засобів збройної боротьби;
• впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами;
• забезпечення соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей, військово-патріотичне виховання громадян України, підготовка молоді до військової служби у Збройних Силах України, інших військових формуваннях;
• розвиток військово-політичного партнерства та співробітництва з НАТО і ЄС та участь у міжнародній миротворчій діяльності.

у загрозливий період:

• використання можливостей Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки, які несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, застосування кризового консультативного механізму відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору;
• своєчасне введення воєнного стану в державі або в окремих її місцевостях, проведення загальної або часткової мобілізації, повного або часткового стратегічного розгортання Збройних Сил України, інших військових формувань і приведення їх у готовність до виконання завдань;
• здійснення заходів щодо територіальної і цивільної оборони;
• посилення охорони та захист державного кордону України;
• локалізація збройного конфлікту і недопущення його переростання в локальну або регіональну війну;
• координація відповідно до законодавства діяльності і зосередження зусиль всіх органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації воєнного конфлікту, і відсічі збройній агресії;
• переведення національної економіки, окремих її галузей, підприємств, у тому числі транспортних, і комунікацій на функціонування в умовах особливого періоду;
• відсіч збройній агресії, завдання ударів по найважливіших об’єктах і військах агресора з метою примушення його до відмови від подальшого ведення воєнних (бойових) дій на початковій стадії агресії, і укладення миру на умовах, які відповідають національним інтересам України.

В розділі 5. Реалізація Стратегії автори розглядають перспективи реалізації Стратегії воєнної безпеки по етапам. Такий аналіз є важливим ще й тому, що по суті пов’язаний з перспективами розвитку Збройних Сил і держави в цілому в євроатлантичному напрямку.

Перспективні завдання реалізації Стратегії

Перший етап (2006 - 2008 роки)

• розроблення та вдосконалення законодавства з питань воєнної політики України, Концепції та Закону України «Про Воєнну організацію держави», Закону України «Про Стратегічне планування», Концепції бойової і мобілізаційної готовності ЗС України та визначених законом загальнодержавних програм;
• здійснення комплексу заходів щодо проведення стратегічного планування;
• планове нарощування боєготовності і боєздатності органів військового управління, з’єднань, військових частин і підрозділів Об’єднаних сил швидкого реагування ( далі – ОСШР);
• перехід на принципово нові системи всебічного забезпечення ЗС України та інших військових формувань;
• визначення потреб і фінансування та виконання заходів, визначених Програмою забезпечення живучості та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз і складів озброєння, ракет і боєприпасів ЗС України та Державною програмою утилізації звичайних боєприпасів, непридатних для подальшого використання та зберігання;
• розгортання масштабної конверсії військової інфраструктури, що вивільняється, утилізація ОВТ та іншого військового майна;
• реалізація загальнодержавних програм розвитку ЗС України, озброєння та військової техніки, інших програм;
• здійснення заходів з виконання державної програми переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять службу за контрактом;
• формування миротворчих підрозділів на базі з’єднань і військових частин, які входять до складу ОСШР, забезпечення їх підготовки до виконання завдань у складі багатонаціональних миротворчих контингентів;
• модернізація озброєння; першочергова підготовка підрозділів ЗС України, виділених для участі у спільних діях із силами НАТО;
• залучення аеромобільних військ і сил спеціального призначення до виконання завдань за призначенням під час ротації миротворчих контингентів;

Другий етап ( 2008-2011 роки)

• приведення системи логістики у відповідність до стандартів НАТО, в тому числі шляхом поступового переведення органів управління та військових підрозділів на організаційно-штатні структури зразка провідних держав-членів Альянсу;
• удосконалення системи матеріально-технічного, медичного та комунально-експлуатаційного забезпечення ЗС України із залученням невійськових структур різних форм власності;
• розгортання повномасштабної утилізації (ліквідації) та реалізації надлишкових ракет і боєприпасів, озброєння та військової техніки;
• зменшення питомої ваги військових частин забезпечення за рахунок реформування системи матеріально-технічного та медичного забезпечення;
• виведення зі складу ЗС України з’єднань і військових частин, які втратили свій бойовий потенціал та надлишкового озброєння, військової техніки і боєприпасів;
• відновлення технічної готовності озброєння і військової техніки;
• забезпечення необхідним матеріально-технічними запасами з’єднань та військових частин основних сил оборони;
• повний перехід від кількісних до якісних показників в управлінні військами (силами), їх оснащення, підготовка та забезпечення;
• завершення створення ЗС України зразка 2011 року.

У напрямі євроатлантичної інтеграції (2006-2011)
а) посилення взаємодії з військовими формуваннями держав-членів НАТО:

• визначення можливого майбутнього представництва України в основних штабах, підрозділах підтримки, агентствах НАТО, що діють за рахунок спільного фінансування та в Міжнародному військовому штабі;
• підготовка кваліфікованого персоналу для служби в Міжнародному військовому штабі НАТО та Інтегрованій військовій структурі Альянсу;
• удосконалення національних процедур для забезпечення в майбутньому повноцінної участі у процесах консультацій і прийняття Альянсом рішень;
• забезпечення потрібного рівня підготовки сил і засобів ЗС України шляхом участі в багатонаціональних навчаннях у рамках програми «Партнерство заради миру» та навчаннях НАТО, відкритих для країн-партнерів, забезпечення проведення таких навчань на українській території на регулярній основі;
• запровадження відповідних стандартам НАТО оперативних процедур у штабах видів ЗС України, насамперед, в Об’єднаних силах швидкого реагування;

б) приведення системи військового командування та органів військового управління у відповідність до вимог та принципів НАТО:

• досягнення сумісності з системами командування та управління НАТО;
• пожвавлення співробітництва між Альянсом та Україною у рамках Процесу планування та оцінки сил (далі - ППОС) та у контексті реалізації Концепції оперативних можливостей, як ефективного інструменту військового співробітництва ЗС України з НАТО;

в) досягнення Збройних Сил України повної сумісності з Об’єднаними Збройними Силами НАТО в рамках Процесу планування та оцінки сил:

• вдосконалення структури, сил та засобів ЗС України, виділених для участі у ППОС;
• розвиток взаємосумісних систем повідомлень, інформаційних систем і зв’язку;
• досягнення технічних стандартів взаємосумісності озброєнь і військової техніки частин ППОС з питань застосування, бойового та логістичного забезпечення;
• приведення системи кодифікації предметів постачання ЗС України у відповідність до вимог керівних документів єдиної системи кодифікації НАТО;
• логістичне забезпечення участі ЗС України у ППОС;
• нормативно-правове забезпечення та підготовка військових кадрів;
• науково-дослідницьке супроводження участі ЗС України у ППОС;

г) досягнення взаємосумісності підрозділів ЗС України з військовими структурами НАТО:

• забезпечення здатності сил та засобів ЗС України до всебічної оперативної взаємодії з відповідними силами та засобами країн-членів НАТО;
• досягнення взаємосумісності систем зв’язку, інформаційних систем, військового устаткування, боєприпасів, логістики, перехід на стандарти НАТО;
• досягнення повного порузуміння мовної підготовки особовим складом, командування та управління;
• приведення системи логістики у відповідність до стандартів НАТО, в тому числі шляхом поступового переведення органів управління та військових підрозділів на організаційно-штатні структури зразка провідних держав-членів Альянсу;
• модернізація озброєння; першочергова підготовка підрозділів ЗС України, виділених для участі у спільних діях із силами НАТО;
• поступове нарощування кількості таких підрозділів у рамках прийнятої концепції перспективного розвитку ЗС України.

В розділі 6. Можливості і ресурси проводиться загальний аналіз можливостей людських ресурсів для Збройних Сил та інших військових формувань України, розглядається матеріальні та фінансові ресурси, підкреслюється положення про відповідальність та контроль за реалізацією Стратегії воєнної безпеки.

Отже з впровадженням в воєнно-політичну практику нового керівного документу Стратегії воєнної безпеки в Україні створюється така ситуація, коли з’являється можливість розробити і користуватися надалі в державній воєнній політиці безпеки і оборони цілою низкою ієрархічно пов’язаних між собою Концепції і Стратегії.

Найвищим за рангом документом в цій ієрархії слід вважати Концептуальний документ – Закон України 2003р. «Про основи національної безпеки України», який в парламентсько-президентській Україні відповідає рангу законодавчого органу – Верховної Ради України.

Слідуючим по рангу документом в галузі безпеки буде «Стратегія національної безпеки». Це практичний документ і за його прийняття і виконання повинен відповідати Верховний Головнокомандуючий Збройними Силами – Президент і голова виконавчої влади держави – Голова Кабінету Міністрів.

Третім по рангу повинен бути документ в галузі оборони – це «Стратегія воєнної безпеки України», за яку повинен відповідати Головнокомандувач Збройними Силами України – Начальник Генерального штабу Збройних Сил України.

Таким чином в Україні може скластися ієрархічна система в галузі стратегічних концептуальних документів безпеки і оборони держави.