Серед основних особливостей карабаського конфлікту передусім слід виділити досить складну ієрархію суб’єктів конфлікту та надзвичайно тривалий час її формування.

Початок першої фази збігся в часі з тими геополітичними та соціально-політичними трансформаціями, що відбувалися на Кавказі на початку XX ст. Етнополітична нестабільність у регіоні провокувалася першою світовою війною, громадянськими війнами та анархією. Значну роль у формуванні суб’єктів конфлікту на той час відіграло посилення геополітичного впливу Туреччини, яка розпочала політику геноциду щодо вірменів, та становлення соціалістично-тоталітарного режиму майбутнього Радянського Союзу. Рішення РКП(б) про передачу Нагірного Карабаху до Азербайджану спровокувало посилення конфліктного потенціалу в регіоні.

Відчуття історичної несправедливості, помножене на етнічні диспропорції та етнічну дискримінацію, стали могутніми джерелами формування конфліктної свідомості вірменського населення як Нагірного Карабаху, так і самої Вірменії. У 1919-1920 рр. конфлікт набув відкритої форми: поголовна різанина вірменів в Азербайджані, а азербайджанців у Вірменії мала наслідком знищені райони, зруйновані й спалені міста і села. [1]

Пізніше ворожнеча двох народів була придушена жорсткими нормами тоталітарної системи, але минулі події визначили протистояння двох великих етнічних груп - вірменів і азербайджанців, котрі відтоді ототожнювали один одного з ворогом.

Отже, формування ієрархії суб’єктів карабаського конфлікту відбувалося знизу, стихійно, спонтанно, неорганізовано, під впливом певних історичних та етнічних чинників. Суб’єктами конфлікту ставала неорганізована маса вірменського та азербайджанського населення, яка перетворилася на стихійну соціальну силу і керувалася інстинктом збереження себе як нації у спосіб конфронтації, несприйняття, а часом і фізичного знищення іншої нації.

Незважаючи на тиск тоталітарної системи, насаджування наднаціональних, надетнічних цінностей та відсутність легітимних механізмів реалізації прав етнічних меншин, комплекс розділеної нації та вороже сприйняття азербайджанців домінували в національній свідомості вірменів. У відповідь комплекс недовіри до вірменів був притаманний національній свідомості азербайджанців.

Звичайно, що в різні історичні періоди існування двох народів в одній державі їх взаємне несприйняття було різним. У тяжкі для Радянського Союзу часи, які переживали всі народи і національності країни, це несприйняття нівелювалося спільними загрозами: Великою Вітчизняною війною, репресіями, економічною скрутою. Але в період відносного спокою це взаємне несприйняття знову актуалізувалося. Так, у 70-х і, особливо у 80-х роках, крім історичних та етнічних, воно посилювалося соціально-економічними чинниками. Соціальні «низи» азербайджанського народу не влаштовував переважно високий рівень матеріального добробуту вірменів, а вірменське населення Азербайджану зазнавало утисків, викликаних нерівними можливостями професійного зростання та соціального ствердження. [2]

У другій половині 80-х років у Нагірному Карабаху зі стихійно невдоволеної маси вірменського населення викристалізувався організований вірменський рух. Особливість формування цього руху як суб’єкта конфлікту полягала у тім, що в ньому не було еліти, яка могла б очолити цей рух. Відтак цей рух репрезентував інтереси населення, яке поступово усвідомлювало себе як соціальна, а згодом і політична сила. За відсутності еліти маса висунула лідерів, котрі й віддзеркалювали переважно етнічні інтереси вірменського населення, сповідували ультранаціоналістичні ідеї і дотримувалися радикальних засобів їх реалізації.

Дії цього вірменського національного руху були спрямовані проти азербайджанської меншини в Нагірному Карабаху та республіканських органів влади, які ототожнювалися з азербайджанським народом.
Азербайджанці Нагірного Карабаху були задоволені своїм соціальним статусом та існуючим положенням і не були ініціаторами конфлікту. Загрозу своєму положенню вони усвідомили тільки тоді, коли зіткнулися з рішучістю вірменського руху змінити систему соціально-політичних відносин у Нагірному Карабаху та територіальний статус автономії в Азербайджані. Що ж до республіканської владної партноменклатури, то вона не усвідомлювала себе як суб’єкта конфлікту, а сам конфлікт сприймала як непорозуміння. Азербайджанське населення вступило в конфлікт як стихійна, неорганізована і некерована сила.

Отже, основними суб’єктами конфлікту стало вірменське та азербайджанське населення.

Ще однією важливою особливістю карабаського конфлікту можна вважати накладання фаз його розвитку. Очевидно, ця особливість зумовлюється тим, що суб’єктами конфлікту були широкі верстви населення, а не певні елітні групи. За таких умов формування суб’єктів відбувається на тлі зростання напруженості на міжнаціональному рівні - через етнічну мобілізацію. Отже, друга фаза розвитку конфлікту збіглася з першою. Друга фаза також характеризувалася відсутністю «війни законів» в її класичній формі. Відсутність «війни законів» можна пояснити невизначеною позицією тодішньої владної республіканської партноменклатури Азербайджану. Претензії карабаських вірменів вона переадресувала союзному Центру і таким чином самоусунулася від участі в розв’язанні карабаського конфлікту, принаймні від ухвалення відповідальних рішень щодо його врегулювання. З іншого боку, ситуація відстороненості республіканської владної номенклатури Азербайджану та процес лібералізації соціально-політичних процесів, зумовлений процесами перебудови в Радянському Союзі, додавали впевненості вірменам Нагірного Карабаху у вирішенні проблеми свого національного самовизначення саме мирним правовим шляхом.

Формування конфліктної свідомості, характерне для третьої фази, зумовило усвідомлення інтересів суб’єктами конфлікту, а не навпаки, коли образ ворога і сама конфліктна свідомість оформлюється під впливом усвідомлення несумісності інтересів. Фаза воєнно-політичної кризи була невизначеною.

Власне, конфлікт набув відкритої форми, не пройшовши всіх фаз латентного розвитку. У результаті відкритий етап перебігу конфлікту характеризувався досить низьким рівнем інтенсивності, частою зміною стадій ескалації і деескалації.

Ці особливості розвитку конфлікту були породжені кількома причинами. На момент структуризації та кристалізації як суб’єкти конфлікту вірменський і азербайджанський національні рухи вже були достатньо етнічно мобілізованими, мали неабиякий конфліктний потенціал і психологічно були готові вступити у відкритий конфлікт. Саме це пояснює вибуховий характер конфлікту та передчасний його перехід у відкриту форму.

Відсутність чітко окреслених двох заключних фаз латентної форми розвитку конфлікту та передчасний перехід до відкритої форми не дозволили ворогуючим сторонам накопичити відповідні ресурси, придбати достатню кількість збройних засобів та ство­рити необхідну воєнну організацію.

Брак ресурсів та відсутність відповідної воєнної організації зумовили дві специфічні тенденції у розвитку карабаського конфлікту. Перша тенденція виявилася у специфічних формах дій ворогуючих сторін: погроми, бойові дії окремих збройних груп, тероризм, партизанська війна. [3]

Саме ці форми дій були характерні для початкового та першого періоду стадії ескалації відкритого етапу розвитку конфлікту. Протягом цих періодів поступово накопичувалися резерви та готувалися умови для створення національних регулярних армій та інших силових воєнізованих структур. Згодом ці парамілітарні загони на лінії збройного протиборства замінювали на регулярні військові формування. Цивільне населення накопичувало військові ресурси через контрабандний продаж зброї. Так Нагірний Карабах і Азербайджан перетворилися на величезний ринок озброєнь, де зброя для населення стала такою ж об’єктивною повсякденною потребою, як товари масового споживання. Це призвело до посилення впливу на перебіг конфлікту кримінальних та мафіозних структур, що стало його характерною особливістю.

Друга тенденція - втягування в конфлікт дислокованих у Нагірному Карабаху, на території інших регіонів Азербайджану та Вірменії частин та з’єднань радянських, а згодом російських військ. Так, колишня 4-та радянська армія воювала на боці азербайджанців, а потім 7-ма російська армія - на боці вірменів. [4]

Втягування в конфлікт радянської та російської армій є свідченням того, що в цьому конфлікті з самого початку була присутня третя сила, яка маніпулювала ворогуючими сторонами від­повідно до власних національних інтересів. Такою силою була і є Москва.

Політика Москви щодо цього конфлікту відрізняється від політики, здійснюваної в інших конфліктогенних зонах пострадянського простору. Так, у Придністров’ї Москва здійснювала досить суперечливу і неоднозначну політику, зумовлену боротьбою реформаторського та консервативного крил владної верхівки в Кремлі.

В Абхазії ця тенденція теж мала місце, але виявлялася незначною мірою, оскільки колишня союзна консервативна партноменклатура на час розгортання грузино-абхазького конфлікту вже втрачала владу в Кремлі. Нова, тепер вже російська, кремлівська влада використовувала воєнну допомогу бунтівній абхазькій автономії як засіб тиску на Грузію з метою підкорення її політики російським національним інтересам.

У грузино-осетинському конфлікті Москва відігравала роль арбітра, оскільки відверта військова допомога південноосетинам поставила б Росію на межу широкомасштабної війни з Грузією.

У карабаському конфлікті союзний Центр вирішував власні проблеми з республіками у спосіб надання військової допомоги то одній, то іншій республіці, при цьому граючи на їхніх протиріччях. Росія успадкувала таку політику, але в подальшому почала реалізовувати свої геополітичні інтереси на Кавказі шляхом військової допомоги своєму військовому сателіту - Вірменії, що було зумовлено розкладом геополітичних сил у Кавказькому регіоні.

Для Росії, яка успадкувала великодержавні геополітичні амбіції, одним з головних завдань її зовнішньої та воєнної політики у 90-х роках стало відтворення її геополітичного домінування в Кавказькому регіоні. Основними суперниками, що стояли на шляху вирішення цих завдань, виявилися Іран і Туреччина. Оскільки Іран здійснював послідовну антизахідну політику, а реального зближення стратегічних інтересів Росії і Заходу так і не відбулося, то Іран видавався Москві її потенційним союзником. Туреччина на відміну від Ірану є членом НАТО та своєрідним форпостом політики Заходу в Кавказькому регіоні. Оскільки Азербайджан в етнокультурному і геополітичному плані досить наближений до Туреччини, то, очевидно, політика Росії в російсько-турецькому суперництві взагалі й у карабаському конфлікті зокрема мала бути спрямована проти офіційного Баку. До того ж Азербайджан на відміну від Вірменії вийшов зі складу СНД. До речі, в контексті завдань відтворення домінування в Кавказькому регіоні перед Росією постало завдання повернення Азербайджану до Співдружності.

До найважливіших особливостей розвитку карабаського конфлікту слід також віднести й те, що ворогуючі сторони використовували абсолютно різні за своїм характером стратегії дій. Вірменська сторона намагалася реалізувати свої інтереси у спосіб радикальної зміни правового поля відносин з офіційним Баку. У відповідь азербайджанська сторона вдалася до фізичного насильства.

Азербайджанське населення у відповідь на радикальні законодавчі дії вірменського руху в Нагірному Карабаху могло відповісти тільки стихійним насильством, оскільки не мало суттєвого впливу на законодавчі рішення офіційного Баку. Відсутність такого впливу була компенсована формуванням власної політичної сили азербайджанців - Народного Фронту Азербайджану, який перебрав на себе певні управлінські функції в організації протистояння азербайджанців діям вірменського національного руху в Нагірному Карабаху.

Першим законодавчим рішенням вірменської сторони стала одностороння зміна свого територіального статусу. Стратегічна мета таких дій вірменського руху полягала в набутті незалежності від Азербайджану та можливості самим вирішувати свою долю. Першим кроком у досягненні цієї мети стали вимоги до союзної і республіканської влади підвищити статус автономії з області до республіки.
Наступним кроком, який започаткував перехід до відкритого етапу розвитку конфлікту, стало ухвалення 20 лютого 1988 р. обласною Радою Нагірно-Карабаської області рішення про звернення до Верховних Рад Вірменії та Азербайджану щодо клопотання про передачу області зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР. [5]

Таке звернення стало, з одного боку, потужним допоміжним чинником етнічної мобілізації вірменського населення не тільки у самому Нагірному Карабаху, а й у Вірменії в цілому, з іншого - виявило стихійний вияв відкритого насильства з боку азербайджанського населення. Похід обуреного натовпу азербайджанців до карабаського м. Аскеран закінчився сутичкою з місцевою міліцією та загибеллю двох демонстрантів з азербайджанської сторони. Ці непередбачені жертви стали каталізатором наступного витку ескалації насильства, що виявилося в погромах вірменських помешкань у м. Сумгаїт - передмісті Баку. Під час сумгаїтського погрому некерований натовп, який прагнув розправи з вірменами, виявив неймовірну жорстокість, яка потім стала характерною рисою подібних спалахів насильства. Людей вірменської національності обливали бензином і спалювали живцем, чинили звірства в пологових будинках. [6]

Кількість жертв сумгаїтських погромів сягала 32 особи. Цей виток насильства являв собою початковий період стадії ескалації відкритого етапу конфлікту, який можна позначити як ситуацію С¹. Короткотерміновий спалах насильства змінився різким спадом ескалації, конфлікт набув млявої форми перебігу. Таку форму зумовив переважно брак військових ресурсів для ведення збройної боротьби. За цей період обидві сторони, як вже зазначалося, формували парамілітарні збройні загони, до яких активно залучалися елементи кримінальних структур. Народному Фронту Азербайджану був протиставлений Всевірменський рух на підтримку Нагірного Карабаху. Ці організації ставали повноправними суб’єктами конфлікту з цілком продуманими далекосяжними політичними цілями та відповідними стратегіями їх реалізації. Закінчення оформлення ворогуючих сторін знаменувало перехід до якісно нової ситуації С² (перший період стадії ескалації).

Ситуація С² (весна 1989 р. - грудень 1990 р.) характеризувалася блокадними діями азербайджанської сторони проти Нагірного Карабаху. Вірменська сторона намагалася реалізувати свої наміри правовим шляхом, включаючи Нагірний Карабах до правового поля Вірменії односторонніми законодавчими актами.

Так, 1 грудня 1989 р. парламент Вірменії та Національна Рада Нагірного Карабаху ухвалюють резолюцію «Про реуніфікацію (возз’єднання) Вірменської РСР і Нагірного Карабаху». 9 січня 1990 р. Верховна Рада Вірменії ухвалює державний план економічного розвитку Вірменії на 1990 р., включаючи до нього Нагірний Карабах. У травні 1990 р. у Вірменії відбулися парламентські вибори, в яких взяли участь і жителі Нагірного Карабаху. У результаті до Верховної Ради Вірменії було обрано депутатів від 12 виборчих округів Нагірного Карабаху, зокрема голова Ради Оборони Нагірного Карабаху Р. Кочарян. [7]

У серпні 1990 р. парламент Вірменії ухвалює Декларацію про державний суверенітет республіки, до якої включено Резолюцію про возз’єднання Нагірного Карабаху з Вірменією. При цьому як азербайджанська, так і вірменська сторони протягом 1988-1989 рр. вдаються до широкомасштабних погромів. У результаті понад 200 тис. біженців-азербайджанців, що мешкали у селах Вірменії, залишили територію Вірменії та Нагірного Карабаху; понад 300 тис. вірменів були змушені залишити Азербайджан.

Хвиля азербайджанських біженців з Вірменії стала соціальною базою для посилення ультранаціоналістичних настроїв у Народному Фронті Азербайджану та спалаху нових погромів вірменів у Баку. Вірмени - біженці з Азербайджану - теж радикалізували настрої серед прихильників Всевірменського руху на підтримку Нагірного Карабаху та політичних сил, що підтримували демократично налаштованого президента Вірменії Л. Тер-Петросяна. Так зміцнювалася соціальна база війни, підштовхуючи уряди республік до подальшої ескалації збройного протистояння. Завершенням ситуації С² стало рішення Верховної Ради Вірменії від 1 грудня 1989 р. про створення єдиної Вірменської Республіки із включенням до її складу Нагірного Карабаху: відбулася політико-правова анексія території Нагірного Карабаху і приєднання її до Вірменії.

Рішення вірменського парламенту від 1 грудня 1989 р. зрештою закріпило зміну парадигми вірменського руху: від отримання незалежності Нагірного Карабаху до возз’єднання всієї нації в єдину державу разом з територією іншої держави, на якій мешкає частина цієї нації.

Отже, з внутрішнього конфлікт перетворився на зовнішній, з внутрішньореспубліканського - на міждержавний, що загалом визначило нову ситуацію, означену в контексті дослідження як С³.
Ситуація С³ означала новий виток ескалації конфлікту. На рішення вірменського парламенту від 1 грудня 1989 р. азербайджанці відповіли новими, ще масштабнішими погромами вірменів у столиці Азербайджану. Саме ці погроми спричинили введення до Баку радянських військ.

Особливість же ситуації, що склалася наприкінці 1990 р., полягала у тім, що на той час карабаський конфлікт став засобом маніпуляції різних політичних сил у боротьбі за політичну владу. Народний Фронт Азербайджану в соціальній базі війни знайшов могутню опору для завоювання влади в республіці. Консервативна партійна номенклатура, що вже мала владу в республіці, своєю «участю» у карабаському конфлікті дискредитувала себе в очах азербайджанської нації, тому розраховувала тільки на підтримку союзного Центру. Тому воєнна акція союзного Центру в Баку була спрямована на придушення впливу Народного Фронту Азербайджану та підтримку влади партноменклатури. Такою самою підтримкою стали етнічні чистки на півночі та півдні Нагірного Карабаху, що запроваджувалися спільними діями Радянської Армії та азербайджанського ЗМОПу. [8]

Слід зазначити, що воєнні акції союзного Центру були спрямовані не тільки на підтримку відданого Москві партноменклатурного уряду Азербайджану, а насамперед проти влади національно-демократичних сил, очолюваних Л. Тер-Петросяном. Серпневий путч 1991 р. у Москві та розпад СРСР перервав розвиток цієї ситуації.

Друге півріччя 1991 р. означилося деескалацією конфлікту, яку можна позначити як ситуація С⁴.

Сутнісними ознаками ситуації С⁴ було перегрупування сил ворогуючих сторін та мобілізація людських та матеріальних ресурсів для розв’язання широкомасштабної війни. При цьому, якщо сподівання офіційного Баку на допомогу з боку Москви після розпаду СРСР істотно зменшилися, то Вірменія, навпаки, мала всі підстави розраховувати на допомогу реформаторського уряду Б. Єльцина. Такі розрахунки Єревана надавали йому впевненості саме у воєнній перевазі, отже, у тім, що війна є найпростішим шляхом вирішення проблеми Нагірного Карабаху. Ситуація, що склалася у першій половині 1992 р., дійсно видавалася вірменській стороні сприятливою для війни, суть моменту якої для Нагірного Карабаху визначалася висловом «або зараз, або ніколи».

На початку 1992 р. Нагірний Карабах вже мав достатньо боєготовну відмобілізовану регулярну армію, чисельність якої була близько 20 тис. осіб [9]. Карабаська армія була сформована на базі територіальних сил самооборони, до складу яких входили мотострілецькі полки, батальйони, протитанкові, артилерійські та саперні підрозділи. Армія була оснащена зброєю дислокованих на території Нагірного Карабаху частин Радянської Армії. Відтак у лютому 1992 р. підготовка Нагірного Карабаху і Вірменії до широкомасштабної війни була завершена.

Початок наступного воєнного періоду ескалації карабаського конфлікту позначили події 25-26 лютого 1992 р. у місті Ходжали, розташованому на території Нагірного Карабаху, де мешкало переважно азербайджанське населення. Під час нападу вірменських бойовиків на це місто ними було по-звірячому вбито 400 його мешканців, включаючи жінок і дітей [10]. За твердженням азербайджанської сторони, напад вірменських бойовиків на це місто був підтриманий 366-им російським гвардійським мотострілецьким полком, дислокованим у Степанакерті [11]. Каральна операція вірменських збройних загонів в Ходжалах призвела до формування якісно іншої ситуації, умовно позначеної як С⁵.

Ескалація збройного конфлікту була головною особливістю цієї ситуації. Каральна операція в м. Ходжали мала величезний соціально-політичний резонанс у самому Азербайджані, що стало виявом ще однієї особливості розвитку карабаського конфлікту: конфлікт почав відігравати вирішальний зворотний вплив на розклад політичних сил у владних структурах Азербайджану, а згодом і у Вірменії. Активізація вірменських збройних формувань у Нагірному Карабаху вимагала від владної партноменклатури республіки рішучих дій, на які вона, як зазначалося, була не здатна. На хвилі масового незадоволення азербайджанців ситуацією у Нагірному Карабаху народний Фронт Азербайджану набирав дедалі більшої політичної сили в боротьбі за структури державної влади.

У цій ситуації офіційний Баку був змушений віддати азербайджанській армії наказ про початок широкомасштабного наступу на Нагірний Карабах. Наступ азербайджанської армії було розгорнуто навесні 1992 р. у напрямках Аскеран, Агдам, Мардакерт з метою захоплення північної частини території Нагірного Карабаху.

У спадок від Радянського Союзу Азербайджану дісталося 220 танків, 220 бойових броньованих машин, 285 гармат, 100 бойових літаків, 50 бойових вертольотів. За чисельним складом азербайджанська армія переважала карабаську армію майже у 2,5 разу. Але в якісному плані вона значно поступалася вірменським збройним формуванням Нагірного Карабаху.

Якщо карабаську армію дуже ретельно готували російські військові інструктори, то азербайджанська армія комплектувалася за рахунок абсолютно непідготовленої студентської молоді та біженців з Вірменії у спосіб примусової мобілізації. Безумовно, що така армія не могла і не хотіла воювати. За своїм бойовим духом, дисциплінованістю та організованістю вона на кілька порядків поступалася добре навченій карабаській армії. Отже, немає нічого дивного в тому, що кінцева мета наступальної операції азербайджанської армії не була досягнута.

З численними втратами азербайджанська армія захопила тільки Мардакертський район на півночі Нагірного Карабаху. Втрати азербайджанської армії за час наступу становили 165 танків, майже всі броньовані машини, 14 бойових літаків і 17 вертольотів. [12]

У відповідь армія Нагірного Карабаху та з’єднання збройних сил Вірменії за підтримки 7-ої російської армії, дислокованої на вірменській території, розгорнули контрнаступальну операцію на півдні Нагірного Карабаху [13]. Головна мета наступу вірменських збройних формувань полягала у захопленні Лачинського коридору, який би з’єднав територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху. Поряд з цим південний наступ вірменської армії мав на меті відтягнути частину сил азербайджанської армії з північного фронту, з тим, щоб призупинити там її наступ. У результаті успішних дій вірменських збройних формувань їм вдалося захопити Лачинський коридор та стратегічно важливий вузол - м. Шуша. Успішне завершення наступу вірменських збройних формувань докорінно змінило воєнно-стратегічну обстановку на театрі воєнних дій, а отже, зумовило оформлення якісно нової ситуації розвитку карабаського конфлікту - С⁶.

Ситуація С⁶ тривала протягом року, починаючи з середини квітня 1992 р. до кінця березня 1993 р. Головними ознаками та тенденціями, характерними для цієї ситуації, були перехід конфлікту від стадії кульмінації, що означилася наступальними операціями, до часткової деескалації, зниження рівня інтенсивності бойових дій та переходом від наступальних операцій до позиційної оборони. Зниження ескалації конфлікту було зумовлене переважно вичерпанням військових та матеріальних ресурсів ворогуючих сторін, а також досягнутим ступенем виконання поставлених перед військовими завдань.
Поразка на Карабаському фронті спричинила глибоку політичну кризу в Азербайджані, результатом якої стала повна втрата влади старою радянською партноменклатурою, очолюваною президентом А. Муталібовим і головою парламенту Є. Мамедовим. У червні в Азербайджані відбулися нові президентські вибори, перемогу на яких здобув лідер Народного Фронту Азербайджану Абульфаз Ельчибей.

Поки в Азербайджані відбувалися зміни у системі політичної влади та перегрупування політичних сил, Вірменія і Нагірний Карабах готувалися до розширення своїх воєнних успіхів та остаточного вирішення проблеми Нагірного Карабаху воєнним шляхом.

Оскільки для нових воєнних планів Вірменії бракувало ресурсів, її уряд звернувся до Російської Федерації за допомогою. 21 серпня 1992 р. у Москві відбулася зустріч президентів Росії та Вірменії, під час якої була підписана Угода між Вірменською Республікою і Російською Федерацією про політичні консультації з проблем міжнародних відносин, що мають обопільний інтерес [14]. Головна мета Угоди полягала в узгодженні позицій обох країн з урахуванням спільної зацікавленості Росії і Вірменії в підтриманні безпеки в Закавказзі, на Близькому і Середньому Сході, а також в інших регіонах світу. [15]

Безперечно, Угода мала передусім воєнно-політичний характер. Вірменія визначилася як геополітичний союзник Росії у протистоянні останньої з Туреччиною та іншими геополітичними центрами за домінування в Закавказзі, Близькому та Середньому Сході. В обмін на вірність союзницьким зобов’язанням Росія постачила Вірменії озброєнь на загальну суму 1 млрд доларів, серед яких значна кількість танків, ракетних комплексів та інших видів важкої зброї. Росія відкрила для Вірменії спеціальну кредитну лінію, а Мінпаливенерго РФ забезпечило республіку дешевими нафтопродуктами. [16]

Військова та економічна допомога Росії мала результатом істотну перевагу Вірменії над збройними силами Азербайджану. За півроку Вірменії та Нагірному Карабаху вдалося здійснити додаткову мобілізацію, всебічно підготувати свої збройні формування до нового наступу, здійснити їх відповідне перегрупування та розгортання. Із завершенням підготовки вірменської сторони до нового наступу завершується і відносна стабільність на Карабаському фронті, загалом характерна для ситуації С⁶.

Ситуація С⁷ оформилася 27 березня 1993 р. з початком широкомасштабного наступу вірменських сил на східному та південному напрямках з метою створення так званої розширеної зони безпеки навколо Нагірного Карабаху з перенесенням бойових дій на азербайджанську територію. Наступ вірменських збройних формувань мав значні успіхи: вдалося відкрити другий коридор через Кальбакар, що з’єднав територію Нагірного Карабаху з Вірменією, та захопити частину території Азербайджану загальною площею 40 тис. км².

Нова поразка азербайджанських військ на Карабаському фронті призвела до нового витку дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Азербайджані. Під виливом постійних поразок на фронті в азербайджанській армії стався військовий заколот, котрий очолив командувач 2-го корпусу азербайджанської армії полковник Сурет Гусейнов. На початку липня 1993 р. С. Гусейнов за допомогою вір­них йому військових підрозділів повалив уряд Народного Фронту Азербайджану і президента А. Ельчибея та допоміг стати президентом колишньому комуністичному лідеру Гейдару Алієву.

Користуючись внутрішньополітичною кризою в Азербайджані та змінами у структурах державної влади республіки, вірменські збройні формування 23 липня розгорнули новий наступ в глиб азербайджанської території. У результаті наступу їм вдалося захопити важли­вий стратегічний плацдарм на сході Нагірного Карабаху, включаючи політико-адміністративний центр - місто Агдам.

Як президент Азербайджану Г. Алієв доклав значних зусиль, щоб змінити внутрішню та зовнішню політику держави. Він заклав підвалини авторитарного режиму та надав зовнішній політиці відвертої проросійської спрямованості. Якщо А. Ельчибей вивів Азербайджан зі складу СНД та російські війська - з території Азербайджану, то Г. Алієв, навпаки, повернув країну до кола членів Співдружності. Але такі кроки Г. Алієва не змогли вплинути на бачення Росією своїх власних інтересів у вірмено-азербайджанському конфлікті та на Кавказі в цілому.

Скрутне воєнно-політичне становище, в якому опинився Азербайджан, змусило Г. Алієва під загрозою нового наступу вірмен­ської армії на азербайджанську територію звернутися до України. У контексті міжнародного співробітництва Україна передала Азербайджанській республіці 100 танків Т-55, 2 штурмовики Су-17 і 8 винищувачів-бомбардувальників МіГ-21.

Спад інтенсивності бойових дій після взяття армією Нагірного Карабаху міста Агдам у цілому не змінив тенденції до ескалації конфлікту. Його новою кульмінаційною точкою став черговий наступ вірменських збройних формувань на південно-східному напрямку, у результаті якого вони захопили міста Фізулі та Кельбаджар, де 17 тис. азербайджанських вояків потрапили в облогу.

Наступ вірменських військ, що відбувався з 10 по 26 жовтня 1993 р., був знову підтриманий діями 7-ої російської армії, дислокованої на території Вірменії. У результаті успішних наступальних операцій вірменської, російської та карабаської армій з кінця березня до кінця жовтня 1993 р. ними було захоплено шість адміністративних районів, що складає 25 % території Азербайджану [17], 700 тисяч азербайджанців стали біженцями. У результаті вірменської агресії (з кінця березня до кінця жовтня) Азербайджану завдано збитків на суму понад 1 млрд дол. США, зокрема зруйновано 730 житлових будинків, 173 промислових підприємства [18]. Втрати азербайджанців на фронті склали близько 10 тис. осіб. [19]

За весь час перебігу конфлікту азербайджанська сторона втратила близько 20 тис. осіб вбитими, 4 тис. осіб потрапили в полон і в’язниці, близько тисячі - пропали без вісті, зруйновано 7 тис. промислових агрокультурних та інших об’єктів, 4400 шкіл, лікарень та інших соціальних закладів. У цілому збитки Азербайджану в карабаському конфлікті склали близько 22 млрд доларів.

Намагання азербайджанської сторони якось компенсувати втрати шляхом розгортання контрнаступу не мали успіху. Контрнаступ, який розпочали азербайджанські війська в північній частині Нагірного Карабаху 19 грудня 1993 р., провалився. Після наступу вірменських збройних формувань та невдалої спроби контрнаступу азербайджанців у другій половині 1993 р. настав останній етап вірмено-азербайджанської війни. Він визначив ситуацію С⁸.

Ситуація С⁸ характеризувалася переходом конфлікту в стадію деескалації. Тривала збройна боротьба виснажила ворогуючі сторони, які до весни 1994 р. повністю вичерпали свої внутрішні резерви і ресурси та можливості подальших активних бойових дій.

Відтоді бойові дії набули чітко позиційного характеру, а ворогуючі збройні формування перейшли до довготривалої позиційної оборони.

У результаті конфлікту вірменська сторона загалом досягла поставлених цілей, а азербайджанська сторона усвідомила неможливість зміни становища у спосіб продовження війни.

Отже, ворогуючі сторони погодилися на припинення бойових дій. 18 лютого 1994 р. міністрами оборони Азербайджану і Вірменії за посередництва міністра оборони Росії П. Грачова було підписано Протокол про повне припинення вогню і воєнних дій, а також розведення військ ворогуючих сторін на узгоджені рубежі.

Росія звернулася до членів Ради Безпеки ООН та членів мінської групи РБСЄ з пропозицією підтримати припинення вогню та встановлення миру в зоні конфлікту.

Так досягнута домовленість про припинення вогню на Карабаському та Вірмено-азербайджанському фронтах дозволила встановити тривке перемир’я і перевести конфлікт у площину тривалого політико-дипломатичного протиборства.

Підсумовуючи розгляд динаміки розвитку карабаського конфлікту, слід ще раз відзначити його три найзагальніші особливості.
Перше, цей конфлікт розвивався як в інтенсивному, так і в екстенсивному напрямах. В інтенсивному напрямі відкритий конфлікт почався зі стихійних погромів обуреного населення, а закінчився широкомасштабною війною. В екстенсивному напрямі конфлікт, зародившись в межах автономії, вийшов за її межі, поширився на всю територію країни і на територію іншої країни. Він якісно трансформувався з внутрішньореспубліканського міжетнічного, суто карабаського конфлікту в конфлікт міждержавний - вірмено-азербайджанський.

Друге, карабаський конфлікт відзначається величезним розмаїттям форм його перебігу, серед яких можна було побачити терористичні акти, каральні операції, дії окремих озброєних парамілітарних груп, партизанську війну, блокаду, агресію, воєнну окупацію, воєнний заколот і широкомасштабну війну.

Третє, значною мірою розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту був обумовлений конфігурацією геополітичних інтересів країн - провідних центрів сили в Кавказькому регіоні, передусім Росії.

Конфлікт у зоні Нагірного Карабаху, де Азербайджан опинився у надзвичайно вразливій ситуації, видається найскладнішим щодо врегулювання. Окрім воєнної поразки, Азербайджан втратив значну частину своєї території. Нагірний Карабах вже став де-факто незалежною країною і має переваги у військовій силі. Нагірний Карабах підтримує Вірменія, посилена військовою допомогою Росії. Остання ж у цьому конфлікті виконує роль арбітра, що дозволяє їй тримати в руслі своїх національних інтересів як свого геополітичного союзника Вірменію, так і свого ймовірного геополітичного противника - Азербайджан.

Не маючи миротворчих військ у зоні карабаського конфлікту, Росія може виливати на ситуацію, змінюючи баланс сил у регіоні та шляхом постачання озброєнь тій чи іншій стороні або посиленням своєї військової присутності в регіоні.

Очевидно, що в цій ситуації миротворча діяльність України в Нагірному Карабаху обмежуватиметься наданням посередницьких послуг, проведенням технічних консультацій, діяльністю військових спостерігачів у рамках місій міжнародних організацій. На міжнародному рівні Азербайджан може розраховувати на дипломатичну підтримку щодо відновлення його територіальної цілісності.

Однак теперішня позиція України відносно врегулювання конфліктів на теренах СНД не є незмінною. На неї впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. При орієнтації на європейську інтеграцію Україна об’єктивно сприятиме якнайшвидшому врегулюванню конфліктів та збереженню територіальної цілісності Республіки Молдова, Грузії й Азербайджану.

Джерела інформації

1. Здравомыслов А. П. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. - М.: Аспект Пресс, 1996. - С. 18-19.
2. Ямсков А. Н. Межнациональные конфликты в Закавказье:предпосылки возникновения и тенденции развития // Полит. исслед. - 1991. - № 2. - С. 83.
3. Furman Dmitriy. The Case of Nagorno-Karabakh // Peacekeepingand the Role of Russia in Euroasia / Dmitriy Furman, Jahan Carl Asenius; Ed. Jonson Lena. - Boulder, CO: Westview Pr, 1996. - P. 143.
4. Емельяненко В. Карабахский призыв // Моск. новости. -1993. - 18 апр.
5. Телышинский Р. Что имеем - сохранить / Р. Телышинский,С. Бабиумян // Известия. - 1998. - 23 февр.
6. Здравомыслов А. П. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. - М. : Аспект Пресс, 1996. - С. 16.
7. Balaev A. The Karabakh Conflict and Present Day Situation //Contrasts and Solution in the Caucasus / A. Balaev, A. Mamedov. -Denmark: AARHUS, University Press, 1998. - P. 349.
8. Емельяненко В. Карабахский призыв // Моск. новости. -1993. - 18 апр.
9. Быркин В. Степанакерт цвета хаки // Моск. новости. -1993. - 6 июня.
10. Baev P. К. The Russion Army in a time of troubles. - Oslo:International Peace Research Institute, 1996. - P. 124.
11. Убийство мирных жителей не должно быть оправдано никакими обстоятельствами : Докл. правозащитного центра «Мемориал» // Независим, газ. - 1992. - 18 июня.
12. Быркин В. Степанакерт цвета хаки // Моск. новости. -1993. 6 июня.
13. Емельяненко В. Карабахский призыв // Моск. новости. - 1993. - 18 апр.
14. Дипломатический вестник. - 1993. - №11-12. - С. 34.
15. Моисеев Е. Г. Международно-правовые основы сотрудничества СНГ / Под. ред. К. А. Бекяшева. - М.: Юристъ, 1997. - С. 82.
16. Ухлин Д. Топливо дешевеет повсюду // Моск. новости. - 1993 - 18 апр.
17. Международная безопасность и разоружение : Ежегодник СИПРИ, 1994. - М.: Наука, 1994. - С. 107.
18. Balaev A. The Karabakh Conflict and Present Day Situation // Contrasts and Solution in the Caucasus / A. Balaev, A. Mamedov. - Denmark: AARHUS, University Press, 1998. - P. 345.
19. Furman Dmitriy. The Case of Nagorno-Karabakh // Peacekeeping and the Role of Russia in Euroasia / Dmitriy Furman, Jahan Carl Asenius; Ed. Jonson Lena. - Boulder, CO: Westview Pr., 1996. -P. 150.