Головна особливість розвитку грузино-осетинського конфлікту полягала в досить складній конфігурації його суб'єктів.
Залежно від класифікації суб'єктів цей конфлікт можна розглядати одночасно і як внутрішній, і як зовнішній. Наприкінці 80-х років в Південно-Осетинській автономній області одночасно визрівали два види протиріч: політичне та суто етнічне. З визріванням цих протиріч чітко визначилися суб'єкти конфлікту.

Етнічні протиріччя зумовлювалися сильними диспропорціями в демографічному складі населення автономної області. Переважну більшість населення Південної Осетії складали осетини. Таким чином, грузинське населення, будучи титульною нацією в своїй республіці, було етнічною меншиною в її автономній області.

Претензії південних осетин на незалежність від Грузії обґрунтовувалися певним історичним контекстом. Осетини перетнули Кавказькі гори після того, як татаро-монгольська навала зруйнувала їхню державу Аланія, що існувала у ІХ-ХІII ст. на теренах західної і центральної частин Північного Кавказу. Осівши в ареалі розселення грузинського населення, вони попали під повний контроль його феодальної аристократії.

У 1801 р. Грузія була включена до складу Російської імперії. Південна Осетія залишилася при цьому частиною Грузії. Перебуваючи у складі Російської імперії, як Північна, так і Південна Осетія були фактично в однакових умовах і не відчували себе розділеними. Адміністративний кордон, який проходив між ними, не відігравав суттєвого значення.

Ситуація різко змінилася у 1918 р., коли в процесі розпаду Російської імперії утворилася Грузинська Демократична Республіка. У відповідь південні осетини утворили на території Південної Осетії радянську республіку як частину Росії. Реакція Грузії на вихід Південної Осетії з її складу була миттєвою. У червні 1920 р. грузинські збройні загони увійшли в цю провінцію, щоб силою відновити юрисдикцію Тифлісу над цією територією. У результаті такої інтервенції близько 5 тис. осетинів було вбито, 50 тис. втекло до Північної Осетії, ще 15 тис. померло від холоду і голоду. [1]

У лютому 1921 р. Грузинська Демократична Республіка припинила своє існування. У Грузинській Радянській Соціалістичній республіці Південна Осетія отримала статус автономної області.

Отже, конфлікт у Південній Осетії відновився в 1989-1992 роках під виливом тих самих конфліктогенних чинників та причин, притаманних йому на початку XX ст. Але тепер ці чинники актуалізувалися в результаті розпаду Радянського Союзу.

До розпаду Радянського Союзу етнополітичний баланс у Південній Осетії підтримувався певним балансом представників осетин і грузин в органах місцевої влади. При цьому пріоритет офіційного Тбілісі віддавався грузинській меншині.

Відтак, ще у 80-х роках на рівні свідомості та певних владних відносин сформувалося протистояння між осетинською більшістю та грузинською меншістю. Але до кінця 80-х років це суперництво не переходило у конфлікт. Поясненням такої ситуації може бути та обставина, що поки Грузія перебувала у складі СРСР, верхівка керівництва Південної Осетії і Грузії була представлена консервативною партноменклатурою, внаслідок чого між республіканською владою і автономією не виникало значних протиріч.

За радянських часів владна консервативна партноменклатура автономної області виконувала роль арбітра в етнічних суперечках між грузинами та осетинами. Ситуація кардинально змінилася після подій 9 квітня 1989 р. у Тбілісі та вільних виборів 1990 р. Консервативна партноменклатура повністю втратила владу в республіці, поступившись ультранаціоналістам на чолі з 3.Гамсахурдія.

Такі різкі внутрішньополітичні зміни в Грузії, її вихід зі складу Союзу РСР призвели до перегрупування сил в самій автономії.

Прихід до влади в республіці ультранаціоналістів і вихід Грузії зі складу Союзу стали могутніми факторами етнічної та політичної мобілізації осетинської більшості населення автономії та його консолідації навколо владної консервативної партноменклатури в Південній Осетії. Осетинська більшість вбачала в цих змінах, з одного боку, реальну загрозу своїм етнічним правам та самобутності, з іншого - поглиблення комплексу розділеної нації. Адже тепер північні й південні осетини опинилися не лише у різних республіках, але й у різних державах. Такі події зблизили і об'єднали консервативну владну номенклатуру Південної Осетії в протистоянні з офіційним Тбілісі, бо вона не могла вже порозумітися з новим республіканським ультранаціоналістичним урядом 3.Гамсахурдія, а вихід Грузії зі складу СРСР позбавляв номенклатуру автономії прямої підтримки з боку союзного Центру. Понад те, нова влада в Тбілісі не гарантувала рівноправну участь південних осетин в управлінні державою. Відтак склалося глибоке протиріччя між партноменклатурою Південної Осетії й офіційним Тбілісі. Це протиріччя мало суто політичний характер і згодом вилилося в політичний конфлікт.

Безумовно, в конфлікті з Тбілісі осетинська партноменклатура могла спиратися на етнічну більшість, експлуатуючи при цьому національний чинник. Консолідація населення Південної Осетії за етнічною ознакою дала партноменклатурі автономії могутню соціальну базу для збереження своєї влади, а також можливість розраховувати на підтримку Москви. Вільні вибори 1990 р. спрацювали на інтереси владної партноменклатури Південної Осетії, оскільки за неї проголосувала етнічна осетинська більшість автономії. З іншого боку, актуалізація етнічного чинника дозволила консерваторам Південної Осетії знайти спільну мову з новим реформаторським урядом Б.Єльцина в Російській Федерації, хоча в ідеологічному контексті дві сторони займали протилежні позиції.

По інший бік барикад опинилася грузинська меншина Південної Осетії. Після вільних виборів 1990 р. вона виявилася не тільки чисельною меншиною, але й позбавленою представництва в місцевих органах влади, оскільки в осетинській автономії ці вибори проходили за суто етнічною ознакою.

Ситуація для грузинської меншини ускладнювалася ще й тим, що на відміну від Абхазії осетинська більшість заповнила всі структури влади в автономії на законній підставі, абсолютно легітимним шляхом. Безперспективність виправити своє положення компромісним легітимним шляхом штовхало грузинську меншину на відкритий конфлікт. Так, у середині Південної Осетії під виливом етнополітичного чинника склалася конфліктна ситуація, суб'єктами якої, з одного боку, стала осетинська більшість населен­ня, об'єднана навколо місцевої партноменклатури, з іншого - грузинська меншина.

Отже, одна з суттєвих особливостей грузино-осетинського конфлікту полягає в тому, що протягом першої фази його розвитку утворилися два рівні суб'єктів. Відносини між цими суб'єктами являли собою два різновиди протиріч. Перший рівень суб'єктів склався, як зазначалося, навколо етнополітичного протиріччя між осетинською більшістю під проводом консервативної партноменклатури та грузинською меншиною. Другий рівень суб'єктів визначало протиріччя між автономією та республіканським центром. У цьому конфлікті суб'єктами, з одного боку, була осетинська більшість та владна партноменклатура Південної Осетії, з іншого - офіційний Тбілісі та грузинська меншина автономії.

На відміну від конфлікту в Абхазії, де абхазька еліта для консолідації абхазької меншини мала піти на порушення законів і угод, щоб усунути грузинську більшість від влади, для осетинської владної еліти такого завдання не існувало із самого початку. Внутрішній конфлікт у Південній Осетії розгортався як суто етнічний, побутовий конфлікт між осетинською більшістю і грузинською меншістю населення автономії, яке фактично стало заручником протиріч між Тбілісі та Цхинвалі.

Відмінність від грузино-абхазького конфлікту визначалася також тим, що в Абхазії грузинська більшість більшою мірою підтримувала абхазьку владну еліту, ніж офіційний Тбілісі. У Південній Осетії грузинська меншина вбачала в осетинській партноменклатурі свого ворога, тоді як в офіційному Тбілісі - свого рятівника.

Всі ці обставини спричинили специфіку перебігу першої і другої фаз розвитку грузино-осетинського конфлікту. Вони наклалися одна на одну і розвивалися майже синхронно. Пояснюється це тим, що в цьому конфлікті фактично розв'язувалися одночасно два протиріччя, тому одна конфліктна ситуація підсилювала іншу і навпаки. За своїми часовими рамками з другою фазою збігається також третя. «Війна законів» між Тбілісі та Цхинвалі розпочалася наприкінці 1989 р.

У 1988 р. південні осетини сформували свій національний рух «Народна Асамблея», який акцентував увагу на покращанні соціально-економічних умов життя в Південній Осетії, оскільки вони були гірші, ніж у цілому в Грузії. Отже, «Народна Асамблея» для завоювання своїх прихильників спекулювала на різниці в умовах життя південних осетинів та грузинів за межами автономної області. Згуртовуючи на такій хвилі етнічних осетинів, Південна Осетія 10 листопада 1989 р. самочинно підвищила свій статус до рівня автономної республіки. У відповідь на це Голова Верховної Ради Грузії 3. Гамсахурдія скликає в Тбілісі багатотисячний мітинг й організовує 23 листопада 1989 р. похід 30-тисячного загону грузинських націоналістів, включаючи нерегулярні збройні формування, на Цхинвалі. Цей загін на підході до міста був зупинений осетинськими пікетами. Після 24-годинної конфронтації цей загін повернувся до Тбілісі, залишивши іррегулярні збройні формування, які вдалися до блокади Цхинвалі.

9 грудня 1990 р. у Південній Осетії пройшли вибори до новоутвореної Верховної Ради самопроголошеної автономної республіки. Але того самого дня Верховна Рада Грузії оголосила ці вибори недійсними і скасувала південноосетинську автономію.

У відповідь Південна Осетія звернулася до Президента СРСР М.Горбачова і Верховної Ради Радянського Союзу захистити права південних осетинів й направити урядову комісію для вивчення ситуації в регіоні. Але адміністрація М. Горбачова зайняла нейтральну позицію.

Натомість у конфлікт втрутилося керівництво Північної Осетії на чолі із Саламбеком Галазовим, яке висунуло різкий протест Верховній Раді Грузії щодо скасування нею південноосетинської автономії. Північна Осетія почала постачати до Південної озброєння і бойовиків. [2]

У січні 1991 р. уряд Грузії приступив до виконання рішення Верховної Ради Грузії про скасування південноосетинської автономії, пославши туди 3 тис. осіб внутрішніх військ, а також загони Національної гвардії та нерегулярні збройні формування «Мхедріоні». 22 січня 1991 р. між цими грузинськими формуваннями й осетинськими іррегулярними загонами самооборони розпочалися інтенсивні бойові дії за місто Цхинвалі. Президент СРСР висунув ультиматум Грузії щодо виведення в триденний термін усіх грузинських формувань з території Південної Осетії. Але ультиматум було проігноровано.

Грузинський уряд у відповідь знову чітко висловив свою позицію, що він не визнає Республіки Південна Осетія й тому намагатиметься відстоювати свою владу над Цхинвалі, включаючи застосування сили і блокадних дій.

Позиція ж Російської Федерації в цьому питанні була підпорядкована інтересам політичної боротьби із союзним Центром. Тому на зустрічі з 3.Гамсахурдія 24 березня 1991 р. Голова Верховної Ради РФ Б.Єльцин підтримав рішення Верховної Ради Грузії про скасування статусу автономної республіки для Південної Осетії [3]. Головним мотивом такої позиції Б. Єльцина було те, що лідери Південної Осетії мали тісні зв'язки з консервативною партноменклатурою союзного Центру і всіляко підтримували її. [4]

Діставши підтримку Б. Єльцина, грузинський парламент знову схилився до силового варіанту вирішення південноосетинської проблеми, ухваливши рішення про вилучення Цхинвальського і Знаурського районів Південної Осетії і приєднання їх до Горійської і Карелійської областей Грузії [5]. Такий крок знову призвів до збройної ескалації конфлікту з використанням важкої артилерії, реактивних залпових систем, мінометів. Грузинські збройні формування чисельністю 12 тис. осіб взяли Цхинвалі у щільне кільце і розпочали інтенсивні атаки на місто. Але і цього разу штурм не приніс успіху грузинським військам. За рішенням Ради Міністрів СРСР, внутрішні війська і частини міліції МВС СРСР, що дислокувалися на території Південної Осетії, взяли місто під захист і відбили атаки грузинських збройних формувань [6]. Пізніше військовими контингентами МВС Росії блокаду з Цхинвалі було знято і доставлено туди гуманітарну допомогу з медикаментами та продовольством.

За два місяці збройного протистояння в місті було повністю зруйновано ті райони, де проживало етнічне грузинське населення. Понад 20 тис. жителів змушені були шукати прихистку в інших областях Грузії та в Північній Осетії. З осетинської сторони 53 особи було вбито і 230 поранено. Понад 50 осетинських сіл було спалено, зруйновано всю економічну та соціальну інфраструктуру. [7]

Новий виток конфронтації спричинив референдум про збереження Радянського Союзу, проведений М.Горбачовим 17 березня 1991 р. На цьому референдумі як Абхазія, так і Осетія висловилися за збереження СРСР, тоді як Грузія в цілому проігнорувала його.

Кульмінаційним моментом війни законів стало проведення південноосетинською владою 19 січня 1992 р. місцевого референдуму про вихід зі складу Грузії. Під час референдуму 98,2 % його учасників висловилися за незалежність Південної Осетії й приєднання до Північної Осетії у складі Російської Федерації [8]. Цей крок був здійснений Цхинвалі у відповідь на проведення 31 березня 1991 р. республіканського референдуму про вихід Грузії зі складу СРСР. Більшість осетинського населення тоді фактично бойкотувала цей референдум.

Таким чином, на відміну від Абхазії, котра не мала серйозних підстав для входження в Російську Федерацію через автономію типу Конфедерації гірських народів Кавказу, якої на той час не існувало, Південна Осетія мала таку нішу для приєднання до Росії. Такою нішею була Північна Осетія.

Існування ніші спонукало південноосетинське керівництво до більш рішучих і послідовних дій у розв'язанні конфлікту з офіцінним Тбілісі. З іншого боку, консолідованішою і послідовнішою виявилася Російська Федерація у своїй політиці, спрямованій на врегулювання конфлікту мирним шляхом та підготовку умов для майбутньої реінтеграції Південної Осетії в лоно російської державності.

Із січня 1992 р., після проведення референдуму в Південній Осетії, склалася воєнно-політична ситуація, котра характеризувалася сутичками озброєних парамілітарних грузинських та осетинських загонів. Та незважаючи на це, під впливом переконливих результатів осетинського референдуму, Е. Шеварднадзе ухвалив рішення про врегулювання конфлікту мирним способом. 13 травня 1992 р. на тристоронній зустрічі делегацій Грузії, Республіки Північна Осетія, Південна Осетія в Цхинвалі було ухвалено рішення щодо припинення вогню в зоні конфлікту.

Але всупереч досягнутій угоді 8 червня 1992 р. у Цхинвалі знову спалахнули бойові дії між осетинською гвардією і грузинськими збройними формуваннями. Конфлікт знову переріс у відкрите збройне протистояння.

Цього разу умовою, яка сприяла ескалації, була передача Грузії частини озброєнь колишньої Радянської Армії згідно з Договором про звичайні збройні сили в Європі. У результаті грузинські збройні формування отримали значну перевагу в озброєнні й техніці над осетинською стороною. 20 червня 1992 р. грузинські війська, масовано застосовуючи важку бойову техніку і озброєння, почали інтенсивні атаки на Цхинвалі. У результаті масованих бомбардувань і обстрілів міста значну частину житлових і адміністративних його будівель було зруйновано, всю адміністративну і соціальну інфраструктури пошкоджено. Але при цьому грузинським збройним фор­муванням так і не вдалося оволодіти містом. [9]

Спочатку грузинські війська мали значну перевагу над осетинськими ополченцями та деякими підрозділами місцевої осетинської міліції. Але потім осетинська сторона запросила допомоги у Північної Осетії та дислокованих на її території російських військових частин, зокрема 37-го інженерно-саперного полку. Так російські військові частини втягнулися у конфлікт.

Бойові дії загонів урядових грузинських військ на території Південної Осетії супроводжувалися етнічними чистками осетинського населення, у результаті чого близько 70 тис. жителів автономії були змушені шукати порятунку в Північній Осетії. [10]

Політичне керівництво Грузії із самого початку наступу грузинських збройних формувань на Цхинвалі зняло із себе відповідальність за їхні дії, мотивуючи тим, що вони не підпорядковані уряду Грузії. [11]

У ситуацію була змушена втрутитися Російська Федерація. 21 червня 1992 р. уряд Росії виступив із заявою, що витіснення негрузинського населення з території Південної Осетії грубо порушує права людини та веде до зростання потоку біженців у Північну Осетію, котра є частиною Російської Федерації, а відтак загрожує безпеці Росії. Але у втручанні Росії виявилася незацікавленою жодна з ворогуючих сторін.

Росія не була зацікавлена в ескалації цього конфлікту, оскільки в такому разі вона автоматично ставала його безпосереднім суб'єктом. Цей конфлікт перекинувся б і на Північну Осетію, котра є суб'єктом Російської Федерації. Північноосетини з відчуття етнічної солідарності стали б воювати на боці південноосетинської сторони.

Подальша ескалація конфлікту призвела б до збільшення чисельності біженців до Північної Осетії, а це ще більше б ускладнило і без того вкрай складну соціально-політичну і соціально-економічну ситуацію на Північному Кавказі.

Втягування Північної Осетії в грузино-осетинський конфлікт змусило б її воювати на два фронти. На той час її відносини з Інгушетією вже ставали вкрай напруженими. Втягнена одночасно у два конфлікти, Північна Осетія сама поставила б себе на межу фізичного знищення. Це, в свою чергу, порушило б баланс сил на Північному Кавказі. Північна Осетія, як відомо, є головним провідником інтересів федерального Центру і своєрідним форпостом кремлівської політики на Кавказі.

Після вигнання 3.Гамсахурдія та з приходом до влади Е.Шеварднадзе офіційному Тбілісі подальша ескалація конфлікту у Південній Осетії стала також не вигідною. В країні почалася громадянська війна, відносини з Абхазією напружувалися. Участь у трьох війнах одночасно загрожувала Грузії колапсом. Для того щоб зберегти державний суверенітет, Е.Шеварднадзе був змушений відмовитися від застосування сили й шукати мирні шляхи врегулювання грузино-осетинського конфлікту.

Подальша ескалація конфлікту та масовий етноцид, що запроваджувався грузинськими збройними формуваннями щодо осетинів, призвів би до повалення влади осетинської владної партноменклатури. Зіткнувшись з такими важкими втратами, вона сама була налякана розгортанням конфлікту і не бажала його подальшої ескалації.

Незацікавленість усіх трьох сторін-учасниць у конфлікті врешті-решт визначила перехід його розвитку зі стадії ескалації в стадію деескалації. Кульмінаційним моментом такого переходу стало підписання 24 червня 1992 р. в Дагомисі Б.Єльциним і Е.Шеварднадзе, а також представниками Північної і Південної Осетії Угоди про принципи врегулювання конфлікту [12]. Згідно з цією Угодою в зоні конфлікту створювалася зона безпеки, куди вводилися миротворчі сили, що складалися з чотирьох батальйонів, представлених відповідно від Росії, Грузії й Осетії загальною чисельністю 2 тис. осіб і 1 тис. осіб резерву.

Деескалація конфлікту являла собою якісно нову ситуацію його розвитку. Наступного дня після підписання Угоди сторони припинили бойові дії. За кілька днів ворогуючі сторони розвели свої збройні формування з метою створення коридору безпеки на лінії фронту.

У подальшому, з метою демілітаризації зони конфлікту та виключення можливості втягнення в конфлікт збройних сил Росії, на територію Російської Федерації з району Цхинвалі було передислоковано 37-й інженерно-саперний полк та 292-й окремий бойовий вертолітний полк.

Для контролю за припиненням вогню, виводом збройних формувань, розпуском сил самооборони та забезпечення режиму безпеки в зоні конфлікту було створено змішану Контрольну комісію у складі грузинських, російських та південноосетинських представників, котрі мусили взаємодіяти з групою військових спостерігачів.

До складу змішаних сил з підтримання миру пізніше увійшли осетинський воєнізований міліцейський батальйон чисельністю 470 осіб, грузинський батальйон ополченців чисельністю 320 осіб і російський посилений батальйон повітряно-десантних військ чисельністю близько 1 тис. осіб, кількість особового складу якого потім було скорочено до 750 осіб [13]. Миротворчий контингент покликаний нести службу в 15-кілометровому нейтральному коридорі навколо м. Цхинвалі, а також у тих зонах Південної Осетії, де велися інтенсивні бойові дії.

Джерела інформації

1. Дипломатический вестник. - 1992. - №15-16. - С. 21.
2. Южная Осетия: кровь и пепел. - Владикавказ : Ассоциация творч. и науч. интеллигенции «IRK», 1991. - С. 47.
3. Managing Conflict in the Former Soviet Union: Russian and American Perspectives / Ed. by Alexei Arbatov, Abram Chayes. - Cambridge, Massachusetts : The МIT Press; HS London, England, 1997. - P. 355.
4. После переговоров Гамсахурдия с Ельциным // ITAP-ТАСС. - 1991. - 26 берез.
5. Managing Conflict in the Former Soviet Union: Russian and American Perspectives / Ed. by Alexei Arbatov, Abram Chayes. - Cambridge, Massachusetts : The МIТ Press; HS London, England, 1997.- P. 358.
6. Ibid.
7. Ibid. - P. 359.
8. Телеграмма Президенту Советского Союза // ITAP-TACC. - 1991. - 26 марта.
9. Managing Conflict in the Former Soviet Union: Russian and American Perspectives / Ed by Alexei Arbatov, Abram Chayes. - Cambridge, Massachusetts : The МIT Press; HS London, England, 1997. - P. 361.
10. Ibid. - P. 362.
11. Baev P. K. The Russians Army in a time of troubles. - Oslo : International Peace Research Institute, 1996. - P. 117.
12. Managing Conflict in the Former Soviet Union: Russian and American Perspectives / Ed. by Alexei Arbatov, Abram Chayes. - Cambridge, Massachusetts : The MIT Press; HS London, England, 1997. - P. 362.
13. Моисеев E. Г. Международно-правовые основы сотрудничества СНГ / Под. ред. К. А. Бекяшева - М.: Юристъ, 1997. - С. 127.