Для того щоб визначити місце і роль України на міжнародній арені, необхідно розглянути основні геополітичні події світу недавнього часу і особливо тої його частини, де вона розташована – Центрально-Східної Європи. Прийнято вважати, що геополітика як теоретична наука і практичний світогляд влади найбільше визнання, розвиток і поширення набуває у великих („великопростірних”, „глобальних”) державах, які всі звикли називати імперіями. Таке розуміння нам перейшло у спадок від радянських часів. Прив'язка до геополітики расистських складників у гітлерівській Німеччині, та освячування нею колоніальних війн у минулому викликали дещо негативне ставлення до цієї галузі наукового знання. Найтриваліше і найпослідовніше геополітика, як наукове обґрунтування імперіалізму, критикувалася в СРСР, уся суспільчознавча наукова база якого була побудована на теорії боротьби класів і двох політичних систем. В незалежній Україні геополітика була реабілітована, однак не розвинулася досі в оригінальні концепції, напрямки, школи. Найбільш поширеним баченням геополітичної ситуації як на буденному рівні, так само і у владних та наукових колах є спрощена схема розташування України між Заходом і Росією, і відвічна невирішена дилема, що випливає з цього. Виправданням такої недорозвиненості наукових пошуків міг би бути статичний незмінний стан речей, що витворився після розпаду комуністичного блоку у Східній Європі. Однак насправді за останній час в цьому регіоні відбувалися великі важливі трансформації.

Для того щоб визначити місце і роль України на міжнародній арені, необхідно розглянути основні геополітичні події світу недавнього часу і особливо тої його частини, де вона розташована – Центрально-Східної Європи. Прийнято вважати, що геополітика як теоретична наука і практичний світогляд влади найбільше визнання, розвиток і поширення набуває у великих („великопростірних”, „глобальних”) державах, які всі звикли називати імперіями. Таке розуміння нам перейшло у спадок від радянських часів. Прив'язка до геополітики расистських складників у гітлерівській Німеччині, та освячування нею колоніальних війн у минулому викликали дещо негативне ставлення до цієї галузі наукового знання. Найтриваліше і найпослідовніше геополітика, як наукове обґрунтування імперіалізму, критикувалася в СРСР, уся суспільчознавча наукова база якого була побудована на теорії боротьби класів і двох політичних систем. В незалежній Україні геополітика була реабілітована, однак не розвинулася досі в оригінальні концепції, напрямки, школи. Найбільш поширеним баченням геополітичної ситуації як на буденному рівні, так само і у владних та наукових колах є спрощена схема розташування України між Заходом і Росією, і відвічна невирішена дилема, що випливає з цього. Виправданням такої недорозвиненості наукових пошуків міг би бути статичний незмінний стан речей, що витворився після розпаду комуністичного блоку у Східній Європі. Однак насправді за останній час в цьому регіоні відбувалися великі важливі трансформації.
Геополітика як напрямок наукових досліджень є дискретною, тобто її актуальність припадає на короткий проміжок часу у державах, де розгортаються якісь особливі процеси. В перспективі ці процеси націлені на розширення меж впливу поза своїми кордонами, а в екстремальних випадках призводять до територіального перерозподілу, наприклад, дезінтеграції країни, або розширення її кордонів. У цей період геополітика стає модним напрямком міркувань великої кількості людей. Геополітична ідея оволодіває масами, і початки цього ми можемо спостерігати нині в українському суспільстві [1].
Для окреслення завдань і перспектив України на тлі Європи, в центрі якої вона знаходиться, спробуємо проаналізувати становище, яке склалося внаслідок геополітичних подій і ситуацій останніх 15 років.
Розпад комуністичного блоку, у тому числі його європейської частини, був несподіваним як для переважної більшості західних оглядачів, так і для самої Росії – спадкоємниці СРСР. З усіх країн Центральної Європи, які звільнилися з-під контролю Москви, однозначно була вирішена доля лише Німецької Демократичної Республіки – вона об’єдналася з ФРН, що вже перебувала у НАТО та ЄЕС. Решта країн сповідувала помірковано-прозахідний курс, були поширеними ідеї нейтралітету на зразок Швеції, Фінляндії, Австрії чи Швейцарії, дехто розмірковував в дусі „санітарних кордонів” 1930-их років. Звільнення від членства у Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського Договору та відсторонення від влади комуністичних номенклатур, а у випадку країн Прибалтики, Білорусі, України і Молдови здобуття юридичної незалежності, призвело до відродження на геополітичній карті Європи поняття Mitteleuropa (нім. „Середня Європа”), яку чеський геополітик М.Кундера визначив як зону „малих націй”, що знаходяться між Німеччиною і Росією.
Перша поява Середньої Європи у більш-менш сучасному її вигляді була пов’язана з наслідками Першої світової війни – розпадом Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій і становленням Версальсько-Вашинтонгської системи, яка гарантувала незалежність низки новоутворених держав. Тоді в геополітичному сенсі пояс країн від Балтійського до Середземного моря мав урівноважувати двох потенційних агресорів в Європі – Німеччину і Радянський Союз та не допустити їхньої змови. Як відомо, внаслідок як суб’єктивних так і об’єктивних причин, своє завдання Середня Європа не виконала. Після пакту Молотова-Ріббентропа протягом 1939 – 1941 років вона була розподілена між імперіями Гітлера і Сталіна, та втягнена у вир Другої світової війни. По завершенні розгрому третього рейху і його сателітів, в новій Ялтинсько-Потсдамській системі передбачалося місце для формально незалежних держав Центральної Європи, але насправді вони опинилися за „залізною завісою” соціалістичного табору.
Історія буферної зони між двома імперіалізмами у 1921 – 1939 роках таки дечого навчила лідерів оновлених республік, а їхні народи були солідарні зі своєю владою. Першими отямилися чотири країни, що об’єдналися у так звану Вишеградську групу – Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина. Головним завданням об’єднання стало співробітництво з метою якнайшвидшого вступу до європейських військових, політичних і економічних систем. Сприятлива міжнародна кон’юнктура, особливо підтримка з боку США, уможливили швидку інтеграцію Вишеградських країн (крім Словаччини) до об’єднаної Європи. За європейський вектор інтеграції висловилися також Румунія і Болгарія, а Естонія, Латвія і Литва, маючи вкрай негативний досвід „прощання” зі „старшим братом”, зайняли дуже жорстку позицію по відношенню до Росії. Свій порятунок вони, звісно, також шукали на Заході.
В цей час на роздоріжжі лишалися тільки Білорусь, Україна, Молдова, а також Албанія і роздроблена Югославія. Їхні нейтрально-багатовекторні зовнішньополітичні доктрини, неможливість самостійно конструктивно розв’язувати внутрішні проблеми, у тому числі збройні конфлікти (Молдова, Югославія), прихід до влади корумпованих олігархічних, а подекуди екстремістських сил поглиблювали системні кризи і народне невдоволення. Такий ґрунт був сприятливий для широкомасштабної прихованої експансії з боку Росії, яка опритомніла від розпаду і кланового перерозподілу влади з використанням спекуляцій на тему демократії, та взяла курс на відновлення контролю над „близьким зарубіжжям”. Арсенал знарядь здійснення імперіалістичної політики був і залишається широким і ефективним: це російські військові бази на території СНД, місцеві сепаратизми, монополія на експорт енергоносіїв, широкі можливості інформаційного впливу та політичне й бізнесове лобі. В додачу до цього була взята на озброєння дещо модернізована православно-панславістська ідеологія Російської імперії XIX століття, практичне втілення якої виражається у підбурюванні російськомовного населення в СНД, культивування ідеї слов’янської єдності, захисті сербських „братів по вірі”, плеканні міфу про сакральний євразійський простір тощо. Росія, яка принаймні на даному етапі визнала свою поразку у холодній війні та право США на присутність біля окраїн колишнього СРСР, завзято бореться за відновлення контролю над країнами СНД, і у випадку Білорусі має значні успіхи.
Закінчення холодної війни принесло не лише радість свободи, безпеки і співробітництва. Воно об’єктивно спонукало до скорочення розмірів і ролі збройних сил, силових відомств, спецслужб, зниження прибутків великих корпорацій, пов’язаних з ВПК, нівелювало потребу у надзвичайних повноваженнях владних кіл, забирало аргументи виборчих кампаній досі впливових сил великих держав. До цих пір доречний у всіх випадках аргумент безпеки поступово втрачав змістовне наповнення, коли йшлося про виділення державних коштів на різні проекти колишніх архітекторів холодної війни. В цих умовах було необхідно терміново знайти образ нового смертельного зовнішнього ворога, для боротьби з яким можна було сконцентрувати великі матеріальні і моральні сили народу. Росія такого ворога досить швидко знайшла в образі Чечні. Використовуючи сповна всі помилки і прорахунки ічкерійського керівництва, Москва спромоглася влаштувати проти республіки аж дві війни, друга з яких триває досі. Недоліком проекту чеченської війни було те, що справедливість російської сторони не визнали у світі. Навпаки, на адресу РФ посипалися скарги з боку урядових і міжнародних інстанцій про систематичне порушення прав людини у Чечні.
Поступово з головним своїм ворогом визначилися і США. Якщо ще у середині дев’яностих років Збігнев Бзежинський у своїй книзі „Велика шахівниця” розмірковував над вагою і мірою загрози для панування США окремих фігур-країн і можливих їхніх альянсів, то остання його праця „Вибір”, написана після 11 вересня 2001 року однозначно констатувала, що жодна окремо взята країна не зможе, а жодний альянс не відважиться відкрито протистояти США [2]. Єдиною реальною загрозою для Америки і світу у найближчій перспективі є міжнародні терористичні організації, потужність, організаторські і конспіративні здібності яких досі недооцінювалися. Крім того існують незрілі в демократичному розумінні екстремістські режими, які надають всебічну підтримку терористам та намагаються заволодіти зброєю масового ураження. Держави, де панують ці режими, не можна вважати потужними, але подібно до „мавпи з гранатою у руках” їхнє керівництво не здатне усвідомлювати і нести відповідальність за свої дії, тому їх треба нейтралізувати, доки вони не встигли завдати великої шкоди людству [3].
Після трагічних подій у Нью-Йорку підтримка антитерористичного курсу президента Буша Путіним мала далекоглядну перспективу. США і РФ досягли порозуміння на основі спільної місії – боротьби з тероризмом. Неформальний союз двох урядів, який безумовно має тактичний характер, здається взаємовигідним. Буш сподівається, що знайшов у Росії партнера, або принаймні не опонента. Путін розраховує причепити Ічкерію до офіційної „осі зла”, а разом з тим приспати американську увагу до активізації Росії на своєму західному пограниччі. Таким чином, у глобальному розумінні, протистояння Схід – Захід офіційно змінилося протистоянням „цивілізованої демократичної Півночі” з „фундаменталістським екстремістським Півднем”. Варто зазначити, що першим прецедентом прагматичного співробітництва США і Росії проти екстремізму була операція „Буря в пустелі” 1990 року. Безперечно, українському керівництву треба зважати на таке перенесення акцентів, особливо з боку США, адже Росія все ще не відмовилася від спроб проковтнути Україну.
Плануючи європейський курс інтеграції не можна залишати поза увагою і деякі кризові явища в системі безпеки Європи, пов’язані з війною в Іраку, – так звану „Іракську кризу”. Винуватцем розколу було керівництво США, яке не доклало зусиль для того щоб добитися визнання ООН і підтримки Франції та Німеччини у питанні військового втручання в Ірак. Натомість під американським керівництвом була створена коаліція з нових натовських членів із Центральної Європи, а також інших не дуже впливових держав. Для Буша така коаліція створювала видимість колегіальності прийняття рішень і відповідальності, а для членів коаліції, перш за все вихідців із Центрально-Східної Європи, участь була продиктована економічними вигодами та бажанням підвищити свій статус у стосунках з лідерами об’єднаної Європи – Німеччиною і Францією. Дії США зазнали нищівної критики з боку багатьох європейців та росіян. Залучення до своєї коаліції деяких європейських держав було розцінено як втручання Америки у внутрішні справи Європи. Критичне ставлення до іракської війни в Росії було по-суті заграванням з Німеччиною і Францією, спрямоване на обмеження американського впливу на ці держави і підготовку ґрунту для тіснішого співробітництва з ними.
У Франції ще віддавна була широкою радикальна антиамериканська публіка, яка має власні лідерські амбіції, а США вважає своїм конкурентом на європейському континенті. Чисельні французькі публікації на тему військового засилля США з’явилися ще підчас операції НАТО у Югославії, а після Іраку вони досягли свого апогею [4]. В часи коли Франція конфліктувала з Америкою, вона завжди радо отримувала підтримку Росії. Водночас гра на російсько-американських суперечностях належить до поширеної практики французької дипломатії [5]. Російсько-німецьке співробітництво має глибше підґрунтя і давніші традиції, ніж російсько-французьке. Його початки слід шукати у часах Петра І і цариці Катерини, а більш теоретичне осмислення було викладене об’єднувачем Німеччини Бісмарком. Всупереч двом війнам, взаємним окупаціям, вбивствам і звірствам, концепція німецько-російського альянсу завжди мала багатьох прихильників з обох боків [6]. Теза Бісмарка про розподіл сфер впливу вдруге була реалізована у Рапалльських договорах 1922 року між Радянською Росією і Веймарською Німеччиною. Тоді дві країни, що зазнали військових спустошень, допомогли одна одній у відродженні економік, а військове співробітництво було передумовою створення найбільших і наймогутніших армій – Вермахту і РККА – знарядь тоталітарних режимів у Другій світовій війні. Після приходу до влади Гітлера у 1933 році з його антикомуністичною риторикою німецько-радянські зв'язки послабнули і активізувалися лише після підписання пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році. Співробітництво СРСР з рейхом у 1939 – 1941 роках було зразковим з економічної точки зору і здійснювалося за формулою: радянські ресурси в обмін на німецькі технології. Русофільські настрої частини німецької еліти, перш за все армійських кіл, не зникли навіть підчас німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр., опосередкованим доказом чого було створення мільйонної армії Власова [7].
Перебудова в СРСР і підтримка об'єднання Німеччини Горбачовим сприяли появі нової хвилі німецьких прихильників Росії. Пізніше зближення в економічній сфері і солідарна позиція Берліна і Москви на противагу американським планам протиракетної оборони дало підстави канцлеру назвати німецько-російські відносини „стратегічним партнерством”. Досі таке визначення характеризувало відносини з США. Звичайно, якщо говорити про сьогоднішню Німеччину, то пріоритетною сферою співробітництва з Росією є економіка. У зв'язку із замороженням програм розвитку ядерної енергетики, і бажанням обмежити контрольовані США поставки нафти з Перської затоки, німецькі спеціалісти почали серйозно роздумувати над тим щоб перейти на російські нафту, газ і електроенергію [8]. Надії, які покладає на Росію Німеччина виражаються у грошовому еквіваленті німецьких інвестицій, вкладених у російську економіку.
Таким чином, в довготривалій перспективі, є реальні передумови для оформлення осі Москва – Берлін – Париж, про що вже висловилися деякі зацікавлені фахівці. Зрозуміло, що кожен з потенційних учасників сподівається отримати власну вигоду від цього союзу і по-своєму бачить його покликання. Франція і Німеччина бажають спертися на Росію у побудові сильної Європи, вільної від політичної та економічної залежності від США. У свою чергу, Росія сподівається відродити економічну могутність та розмежувати сфери інтересів у Середній Європі. Проявами застосування Росією класичного правила „поділяй і владарюй” є, зокрема, інформаційна війна проти Польщі і намагання протиставити Польщу та Україну, використовуючи для цього різні історичні аналогії [9]. Після Помаранчевої революції в Україні, коли зазнала краху ставка Москви на проросійський вибір українців, негативні результати голландського і французького референдумів по євроконституції безперечно втішили російське керівництво. Адже провал спроб перетворити Європу у більш інтегроване об’єднання, одночасно ставить під сумнів перспективи її швидкого розширення на Схід, а отже Україна для Росії ще не втрачена остаточно. З метою нагадати новій українській владі про „споконвічні нерозривні зв’язки двох братерських народів”, Росія вже встигла організувати нам бензинову і газову кризи.

Підсумовуючи зазначені події і геополітичні ситуації, треба наголосити на їхній винятковій важливості для планування подальшого розвитку міжнародних відносин нашої держави. В геополітичному сенсі вона належить до Чорноморсько-Каспійського регіону і знаходиться на стику старої постіндустріальної Європи та молодої динамічної Азії посеред таких самих країн, позначених рубцем тоталітарного минулого. Також, вона є органічною частиною Центрально-Східної (Середньої) Європи, яка отримала свободу після краху радянського блоку, і ще не вписалася остаточно у стабільну систему геополітичних зв’язків і впливів. Важливість історичного моменту для України полягає у тому, що вона досі перебуває у точці біфуркації, тобто вибору, від якого залежить її майбутнє протягом дуже тривалого часу. Надзвичайно важливо зробити цей вибір, враховуючи не лише миттєві вигоди, але насамперед довготривалу перспективу.
В умовах, коли небезпека з боку Росії не знята з порядку денного, а прихильність Заходу завойовується вельми важко, необхідно зосередитися на розбудові інтенсивних зв’язків в межах басейнів трьох морів – Балтійського, Чорного і Каспійського. На практиці це означає відродити проект Балтійсько-Чорноморського партнерства (БЧП), до якого мають приєднатися Естонія, Латвія, Литва, Польща і в перспективі Білорусь, а також активізувати співробітництво в межах регіонального об’єднання ГУ(У)АМ. Крім того, необхідно визначитися з позицією щодо Балканських країн. Як відомо, підчас югославських криз 90-их рр. українське керівництво проявило розгубленість і непослідовність. На відміну від Румунії і Болгарії, Україну навіть не прийняли до лав держав, які входять до пакту стабілізації на Балканах, хоча внаслідок військових дій вона зазнала великих матеріальних збитків, передусім у зв’язку зі знищенням судноплавства на Дунаї – важливої артерії торгівельних зв’язків з Австрією, Німеччиною і Францією [10].
Щодо ГУ(У)АМ, то це об’єднання, безперечно, треба модернізувати. Вихід з нього Узбекистану та перспективи прийому нових членів має потягнути за собою зміну назви і принципів організації. Можливо, саме балтійська гілка буде новою складовою, тим більше, що Польща безпосередньо пов’язана з енергетичними проектами в межах ГУ(У)АМ. Як вже відомо, Азербайджан не зможе самотужки обслуговувати своїми ресурсами такі проекти як нафтогін Одеса – Броди та Основний експортний трубопровід Баку – Тбілісі – Джейхан (ОЕТ БТД), тому необхідно шукати нових партнерів з Середньої Азії та Близького Сходу. Якщо Україні вдасться об’єднати в межах розширеного та видозміненого ГУ(У)АМ зазначені країни, то він буде дуже нагадувати за своїм складом СРСР, але без Росії. Як зазначив в одному зі своїх романів відомий український письменник Юрій Андрухович, нещастя імперії було в тому, що вона вирішила поєднати непоєднуване – естонців з туркменами [11]. Ця сентенція має рацію з огляду не лише на різницю культур, але й різні економічні інтереси і політичні традиції народів, що були під владою Росії. Саме тому треба чітко визначитися з функціями міжнародного об’єднання і відповідно до цього формувати його структуру. На останньому Кишинівському самміті ГУ(У)АМ президент Ющенко заявив, що основними сферами співробітництва є економіка, безпека і демократія. Виходячи з цього, було б доцільно поділити об’єднання на три окремі системи. Участь кожної держави в усіх системах не обов’язкова і залежить від її національних інтересів. Спробуємо накреслити ймовірну структуру об’єднання.

1. Енергетично-транспортна (економічна) система. Вона складається з тих, хто постачає нафту (і газ), транзитних країн і основних споживачів. Відповідно, постачальниками є Азербайджан та можливі партнери з Середньої Азії і Близького Сходу; транзит відбувається через Грузію, Україну і Польщу (останні дві, також, великі споживачі), а основним споживачем виступає Західна Європа, передусім Німеччина. У випадку орієнтації німецької економіки на російські поставки, або недостатнього рівня транзитних потужностей системи, кінцевими споживачем можуть стати країни Вишеградської групи, що прискорить процеси інтеграції Mitteleuropa.
2. Система безпеки. Завданнями цієї системи є боротьба з міжнародною організованою злочинністю, військова кооперація, миротворчість, спільна позиція з питань захисту національних інтересів. Крім сприяння розв’язанню конфліктів у гарячих точках (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах) доцільним є також підтримати війну проти тероризму, але кожний окремий випадок має узгоджуватися з національними інтересами країн-учасниць. Систему безпеки об’єднання можливо буде доцільно пов’язати з ООН, НАТО чи ОБСЄ, особливо після входження України та інших країн Східної Європи до Північно-атлантичного альянсу. Крім України зацікавленими в участі будуть Молдова, Грузія і Азербайджан, можливо прибалтійські республіки.
3. Клуб сприяння демократизації та європейській інтеграції. Ця структура може відігравати роль Вишеградської групи для Східної Європи. Натхненниками співпраці виступають країни, в яких відбулися демократичні революції – Грузія і Україна. Спільні з ними інтереси має Молдова, і в перспективі Білорусь, після того як там зміниться режим.

Можливо, саме така структура регіонального об’єднання може задовольнити всіх його нинішніх і потенційних членів і зменшить ризики виходу з нього, як це сталося з Узбекистаном. Оновлений ГУ(У)АМ буде не альтернативою НАТО і ЄС, швидше він буде альтернативним центром в межах об’єднаної Європи, який зможе урівноважити Стару Європу – Францію і Німеччину. З сильною Середньою Європою, що буде складатися з Вишеградської групи, ГУ(У)АМ, Прибалтики і можливо Балкан, будуть рахуватися США і Росія. Досі найбільше послідовників регіональної співпраці було у Польщі, що пояснюється невідповідністю її великих амбіцій реальному статусу в об'єднаній Європі. У Польщі розуміють важливість залучення до співпраці України, разом з якою вага Речі Посполитої максимально зросте. Дуже важливо, що проекти розбудови Середньої Європи, заснованої на українсько-польському альянсі, мають багато іноземних прихильників, зокрема, в середовищі американської демократичної партії, а також таких впливових лобістів як Збігнєв Бзежинський і Генрі Кіссенджер.

Джерела інформації

1. Хоруженко О. Порівняльна аналіза геополітичних концепцій на постсовєтському просторі. (Частина І) // Визвольний Шлях, березень 2003. Кн. 3 (660), с. 20-32; (Частина ІІ) // Визвольний Шлях, квітень 2003. Кн. 4 (661), с. 10-21.
2. Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
3. Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. – М., 2004.
4. Вирилио П. Информационная бомба. Стратегия обмана. – М., 2002.
5. Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
6. Осадчук Б. Україна, Польща, світ. – К.: Смолоскип, 2001.
7. Гофман И. Власов против Сталина. Трагедия Русской освободительной армии 1944 – 1945. М.: АСТ: Астрель, 2005.
8. Хоруженко О. Порівняльна аналіза геополітичних концепцій на постсовєтському просторі. (Частина І) // Визвольний Шлях, березень 2003. Кн. 3 (660), с. 20-32; (Частина ІІ) // Визвольний Шлях, квітень 2003. Кн. 4 (661), с. 10-21.
9. Ульянов Н. Украинский сепаратизм. Идеологические истоки самостийности. – М.: Эксмо «Алгоритм», 2004.
10. Осадчук Б. Україна, Польща, світ. – К.: Смолоскип, 2001.
11. Андрухович Ю. Московіада. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.