Після підписання Президентами України та Росії 3 серпня 1992 року Угоди між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР військові експерти сторін розпочали інтенсивний діалог та підготовку документів, пов’язаних з поділом Чорноморського флоту колишнього СРСР.

Робота була вкрай напруженою. Складність її полягала у відсутності достовірної інформації, що стосувалася техніки, озброєння та запасів флоту. За три роки передбачалося вирішити усі наявні питання включаючи головне – поділ Чорноморського флоту, адже Угода встановлювала чіткий перехідний період до кінця 1995 року.

Розпочався складний довготривалий переговорний процес, пов’язаний з практичними кроками поділу військових кораблів і суден, озброєнь, військової техніки, засобів забезпечення сил берегової оборони, морської піхоти та морської авіації наземного базування Чорноморського флоту.

Узгодження переліку об’єктів інфраструктури ЧФ колишнього СРСР, що буде використовувати ВМС України та які будуть передаватися ЧФ РФ, було одним з головних питань.

Увесь переговорний процес пов’язаний з поділом об’єктів та інфраструктури Гідрографічної служби Чорноморського флоту (далі – ГС ЧФ) колишнього СРСР, що перебував на території України, можна умовно розподілити на три етапи.

Перший етап (1994-1996 роки)

За часів існування колишнього СРСР його інтереси у Міжнародній гідрографічній організації, міжнародних організаціях з питань навігації, гідрографії, океанографії, морської картографії представляло Головне управління навігації та океанографії Міністерства оборони. Це був військовий орган, якому підпорядковувалися гідрографічні служби флотів, у тому числі й ГС ЧФ колишнього СРСР.

ГС ЧФ СРСР виконувала завдання навігаційно-гідрографічного та гідрометеорологічного забезпечення своїх сил, безпеки мореплавства цивільних суден у Чорному і Азовському морях, а також вивчення окремих районів Світового океану.

На той час у підпорядкуванні ГС ЧФ була берегова інфраструктура системи безпеки мореплавства усього узбережжя Чорного та Азовського морів (маяки, навігаційні знаки, плавуче огородження, радіонавігаційні станції, бази зберігання та ремонтно-відновлювальні бази засобів навігаційного обладнання).

Лише на узбережжі, у межах територіального моря та виключної (морської) економічної зони України діяло 155 маяків, 4 радіонавігаційні системи, 2 підводних звукових маяки, 239 берегових навігаційних знаків та більш ніж 1070 плавучих засобів навігаційного огородження, що становило 87% усього навігаційного обладнання, яке обслуговувала ГС ЧФ. Крім того, на балансі портів України та підхідних каналах до них перебувало ще близько 10% від загальної чисельності знаків навігаційного обладнання в Азово-Чорноморському басейні.

На першому етапі поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР у квітні 1994 року Міністерство оборони України взяло під управління Одеський та Миколаївський райони гідрографічної служби разом з їхнім штатним навігаційним обладнанням, розміщеним від дельти річки Дунай до півострова Крим. З цього часу безпосереднє управління об’єктами та майном гідрографічної служби цих районів почали здійснювати ВМС України.

З ініціативи ГШ ВМФ Російської Федерації 11-12 січня 1995 року у Москві відбулася робоча зустріч військових експертів, на якій було розглянуто питання щодо підготовки матеріалів до переговорів з поділу об’єктів берегової інфраструктури Чорноморського флоту колишнього СРСР. Під час роботи було складено перелік об’єктів бойового, технічного та тилового забезпечення. Питання поділу об’єктів, що входять до системи навігаційно-гідрографічного забезпечення (далі – НГЗ), яке розташоване на території України, як під час цієї зустрічі, так і надалі військовими експертами сторін не розглядалося. Під час переговорного процесу мова йшла лише про розподіл майна та плавзасобів ГС ЧФ.

Військові експерти розуміли, що система НГЗ є елементом обладнання морських шляхів, які у будь-якій країні світу входять до складу національної транспортної системи держави.

Беззаперечність такої позиції військових експертів сторін підтвердилася листом Президента Російської Федерації від 12.07.95, з яким Українській стороні надійшли проекти майбутніх базових Угод. У запропонованому Російською стороною проекті Угоди про взаємні розрахунки містився лише перелік управлінь, майстерень та сховищ гідрографічного майна – про об’єкти НГЗ безпеки мореплавства, до яких входять маяки, навігаційні знаки узбережжя, не йшлося. Це було свідченням того, що Російська сторона, керуючись раніше досягнутими домовленостями, не ставила під сумнів те, що об’єкти НГЗ морського узбережжя України є її власністю.

Водночас подальший розвиток подій навколо здавалося б, вирішеного суто технічного питання, пов’язаного з переданням Україні об’єктів НГЗ 47-го району ГС ЧФ колишнього СРСР, спричинив гостру суперечку.

У цей час в Україні відбувалися процеси зі створення державних структур. Так, згідно з Указом Президента Україні від 13.05.93 № 169/93 було створено Національне агентство морських досліджень і технологій при Кабінеті Міністрів України (далі – НАМДіТ), структурним підрозділом до якого входило Головне управління навігації і океанографії.

З цього часу НАМДіТ як державний орган став відповідати за безпеку мореплавства у внутрішніх водах, територіальному морі та виключній (морській) економічній зоні України, а також самостійно вести переговорний процес, пов’язаний з поділом майна та плавзасобів ГС ЧФ. Переговорний процес здійснювався в рамках роботи міждержавних делегацій України та Росії.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.95 № 802, Міністерство оборони України в місячний термін здійснило передачу гідрографічних районів, що перебували в підпорядкуванні ГС ВМС України, до сфери управління НАМДіТ.

Під управління НАМДіТ були передані об’єкти та майно гідрографічної служби, що знаходилися у ГС ВМС України – колишні 46-й, 67-й райони та 160-а, 131-а ділянки ГС ЧФ, Одеський ланцюг радіонавігаційної системи БРАС, Кілійська станція РНС «Марс-75», три гідрографічних судна та 12 катерів.

Жовтень 1995 року – це та межа, після якої Міністерство оборони України припинило будь-які дії, пов’язані з питаннями поділу майна та берегової інфраструктури ГС ЧФ.

24-25 листопада 1995 року у Сочі відбулися зустрічі міністрів оборони України та Росії. Головною метою цих зустрічей стало вироблення взаємоприйнятного рішення щодо розподілу бойових кораблів та суден, майна, озброєнь та військової техніки, а також вирішення питання стосовно об’єктів інфраструктури, які мають відійти Україні та Росії.

За результатами цих зустрічей було узгоджено та підписано План-графік передачі окремих об’єктів, озброєння, техніки і майна Чорноморського флоту ВМС України та Чорноморському флоту Російської Федерації.

Другий етап (1996-1997 роки)

У терміни, що були визначені вищезазначеним План-графіком передачі об’єктів та майна Чорноморського флоту, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.96 № 142, НАМДіТ доручалося прийняти від Чорноморського флоту район № 60 ГС ЧФ колишнього СРСР (від мису Аю-Даг до Керчі і далі вздовж західного узбережжя Азовського моря до кордону з Російською Федерацією).

На той час згідно з Директивою ГК ВМФ РФ район № 60 планувалося до 15.01.96 розформувати.

У визначені строки НАМДіТ здійснити приймання Керченського району гідрографічної служби не встигав, виникла загроза зриву виконання План-графіку. Голова Уряду Російської Федерації В. Чорномирдін був вимушений звернувся листом від 06.02.96 № 0335п-п4 до Прем’єр-міністра України Є. Марчука, в якому запропонував: «...з метою запобігання зриву виконання домовленостей, прошу Вас дати вказівки НАМДіТ про приймання від Гідрографічної служби Чорноморського флоту об’єктів та матеріальної частини в зоні його відповідальності».

Прем’єр-міністр України Є. Марчук у листі-відповіді, поділяючи стурбованість російського колеги щодо вчасного виконання домовленостей, наголошував на оперативному вирішенні проблеми комплексного передавання всіх районів гідрографічної служби та пропонував якомога скоріше розпочати міжурядові переговори з підготовки Угоди про навігаційне та гідрометеорологічне забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях.

У лютому 1996 року на посаду Командувача ЧФ РФ був призначений віце-адмірал В. Кравченко. На цей час Російська сторона, відмовившись від продовження перехідного періоду, який закінчився 31.12.95, стала ігнорувати раніше досягнуті домовленості у переговорному процесі між сторонами.

Новий Командувач ЧФ РФ у переговорному процесі натхненно виправдовував своє призначення на посаду. Незважаючи на рішення Голів Урядів України та Росії, Україні було передано лише три з чотирьох районів ГС ЧФ (Одеський, Миколаївський та Керченський райони). Питання стосовно передання останнього гідрографічному району № 47, що включав обладнання НГЗ безпеки мореплавства від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, було заблоковано російськими військовими експертами.

У вирішенні питання поділу майна та плавзасобів ГС ЧФ з боку Російської сторони брали участь військові експерти Головного управління навігації та океанографії Міністерства оборони Російської Федерації та ГС ЧФ, які у переговорному процесі з НАМДіТ постійно посилалися на відсутність відповідних вказівок для прийняття рішень, що в підсумку блокувало вирішення передачі НГЗ гідрографічного району.

Позицію Російської сторони не можна назвати аргументованою та послідовною, адже з 1998 року Російська Федерація (Головне управління навігації та океанографії Міністерства оборони Російської Федерації) офіційно повідомила світову спільноту: «На підставі міжурядових угод та актів Гідрографічна служба ВМФ Російської Федерації передала гідрографічне майно та засоби, що необхідні для забезпечення безпеки мореплавства, національним гідрографічним службам країн – республікам колишнього СРСР на Балтійському, Чорному та Каспійському морях і відповідальність за безпеку мореплавства в територіальних водах та економічних зонах цих держав не несе».

В пункті 17 «Повідомлення мореплавцям» від 1 січня 1998 року Росія знімає з себе відповідальність за  безпеку мореплавства вздовж узбережжя Криму.

Разом з тим протягом більше як одинадцять років можна констатувати факт безпідставного привласнення ГС ЧФ РФ об’єктів НГЗ 47-го району та права управляти ними на ділянці узбережжя завдовжки 265 км від мису Тарханкут до мису Аю-Даг (крім об’єктів НГЗ в районі озера Донузлав та Балаклавської бухти) та здійснювати несанкціонований контроль за судноплавством в зоні відповідальності України.

Третій етап (1997-2001 роки)

Початок 1997 року не дав позитивних результатів навіть у принциповому плані поділу НГЗ. Час спливав, наближався термін прибуття Урядової делегації Російської Федерації до Києва.

16-17 травня 1997 року у Севастополі відбулася перша робоча зустріч делегації з питання НГЗ. Вона виявила принципове визнання важливості для обох держав невідкладного вирішення питання НГЗ. Сторони визнали за необхідне розмежування зон відповідальності гідрографічних служб сторін та обмеження цих зон акваторіями, на які поширюється юрисдикція України та Росії відповідно. Проте повноваження делегації Росії обмежувалися лише проведенням консультацій.

Главами Урядів України та Російської Федерації 28 травні 1997 року у Києві було підписано пакет з трьох базових Угод, у яких питання про навігаційно-гідрографічне майно та засоби ГС ЧФ колишнього СРСР регулюється статтею 8 пункту 5 Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України: порядок використання Сторонами системи навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства в Чорному та Азовському морях визначається окремою угодою.

На момент погодження Додатка № 2 до Угоди про параметри поділу Чорноморського флоту 26 травня 1997 року в Києві питання НГЗ залишалося неурегульованим. За погодженням сторін було прийняте рішення спільно використовувати об’єкти НГЗ, що визначені у 5 позиціях пункту 15 Додатку № 2. Примітка, що пояснювала таке рішення до Пункту 15, визначала: «Перелік засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури Гідрографічної служби Чорноморського флоту, що знаходяться на території України, буде остаточно узгоджений у рамках Угоди між Україною і Російською Федерацією про навігаційно-гідрографічне і гідрометеорологічне забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях».

Таким чином, що стосується появи в Додатку № 2 пункту 15 «Об’єкти гідрографічної служби (використовуються спільно)», то це було компромісне рішення до перехідного, неузгодженого остаточно питання. Вирішення питання переліку засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури ГС ЧФ, що перебувають на території України, має бути остаточно узгоджене в рамках відповідної Угоди.

В Угоді між Урядом України та Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, зафіксовано:
Стаття 3. Окремими угодами між уповноваженими органами Сторін визначається порядок:
взаєморозрахунків за об’єкти, що спільно використовуються, а також за використання об’єктів, засобів та інфраструктури навігаційно-гідрографічного та гідрометеорологічного забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях.

Тобто передбачалася ще одна окрема Угода, якої до цього часу немає. Відтак Російська сторона не має правових підстав стверджувати правомірність користування та управління об’єктами НГЗ, а тим більше стверджувати, що вони перебувають в оренді і за них здійснюється оплата.

Голови державних делегацій сторін врахували зафіксовані в базових угодах домовленості щодо подальшого врегулювання питання НГЗ. У підсумковому Протоколі другого засідання Змішаної Українсько-Російської комісії зі співробітництва 28 травня 1997 року було прийняте таке рішення:

Пункт 13. Про навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства у водах України.
Доручити Національному агентству морських досліджень і технологій при Кабінеті Міністрів України та Головному управлінню навігації та океанографії Міністерства оборони Російської Федерації в місячний термін розробити Угоду про порядок використання Сторонами системи навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки плавання у Чорному та Азовському морях.

Відтоді на перший план у вирішенні проблемного питання НГЗ під час переговорного процесу вийшли два головних чинники:
Пункт 15. Додаток № 2 до Угоди про параметри поділу;
Карта до Додатка № 3 «Дислокація з’єднань, частин та установ Чорноморського флоту Російської Федерації поза межами міста Севастополя».

У пункті 15 визначені об’єкти гідрографічної служби, які є переліком усіх засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури ГС ЧФ на узбережжі Криму від мису Тарханкут до мису Аю-Даг.

Угода між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту має шість Додатків.
Додаток № 2 має назву: «Перелік і параметри об’єктів Чорноморського флоту Російської Федерації в місті Севастополь».

Детально розглянемо Пункт 15 «Об’єкти гідрографічної служби (використовуються спільно)» Додатку № 2 до Угоди про параметри поділу:
За відповідним номером у цьому пункті визначені військові містечка включають в себе відокремлені об’єкти, або комплекс об’єктів та споруд:
№ 295 – передній Інкерманський маяк;
№ 292 – Херсонеський маяк;
№ 72 – Управління 47 району ГС;
№ 294 – задній Інкерманський маяк;
№ 296 – маяк Сарич;
№ 297 – маяк Айтодорський;
№ 298 – передній створний знак створу бухти Стрілецька;
№ 500 – передній та задній створні знаки 4-го січного створу Херсонеської мірної лінії;
№ 501 – передній та задній створні знаки 5-го січного створу Херсонеської мірної лінії;
№ 502 – знаки Лукульскої мірної лінії;
№509 – станція радіонавігаційної системи РС-10 (бухта Кругла);
№Я-13 – Ялтинський маяк.

Той самий горезвісний «спірний» пункт 15 «Переліку об’єктів Чорноморського флоту Росії в Севастополі» 

Ситуація, що склалася на момент, погодження додатків, змусила керівника НАМДіТ зробити необережний крок та погодитися з пропозицією Російської сторони залишити Пункт 15, що містив перелік об’єктів гідрографічної служби, які мають використовуватися спільно, до остаточного вирішення проблеми у додатковій Угоді. Спонтанне прийняття рішення без будь-якого аналізу перелічених об’єктів та посилання на те, що це є лише проміжним етапом у підготовці майбутньої Угоди, призвело до непередбачених наслідків. Російська сторона відтепер вважала, що згадані об’єкти на законних орендних підставах перебувають під управлінням ГС ЧФ РФ. Це стало офіційною позицією Російської сторони у подальшому переговорному процесі.

Після підписання базових угод з Чорноморського флоту перша зустріч експертів щодо вирішення питання НГЗ відбулася 25-26 червня 1997 року в м. Санкт-Петербурзі. Під час зустрічі сторони обговорили спільний проект майбутньої Угоди, узгодили перелік засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури, що тимчасово залишилася під управлінням ГС ЧФ РФ на території України.

Через місяць, на черговому етапі переговорів 30-31 липня у Севастополі експерти узгодили практично всі статті проекту Угоди про НГЗ. В той же час Російська сторона категорично відмовилася остаточно зафіксувати перелік засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури ГС ЧФ РФ, що буде перебувати на території України. Намагання Української сторони в якнайкоротший термін втілити в життя рішення та домовленості Глав державних делегацій та положень базових Угод зайшли у глухий кут.

Усі подальші спроби Української сторони завершити процес узгодження переліку засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури, що тимчасово залишилася під управлінням ГС ЧФ РФ на території України, наштовхувалися на неконструктивну позицію російських військових експертів. Вони безапеляційно стверджували, що це питання вже вирішено в базових Угодах.

Склалася незрозуміла ситуація – під час офіційних зустрічей делегацій різного рівня їхні керівники приймали узгоджене рішення щодо завершення роботи над додатковою Угодою, а під час зустрічей робочих груп ці намагання були марними. Все свідчило про те, що питання стало занадто політизованим.

Перше засідання Підкомісії з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України відбулося 24.04.98. В пункті 3.3 Протоколу засідання зафіксовано: «Сторони домовилися вважати за необхідне доручити Командувачу ЧФ РФ та Голові Державної гідрографічної служби України в тримісячний термін завершити узгодження проекту міжурядової угоди».

На експертному рівні під час зустрічі робочих груп 27.04.98 Голова Державної гідрографічної служби України та командувач ЧФ РФ підписали протокол про узгодження проекту Угоди щодо НГЗ за винятком двох принципових положень, які потребували додаткового опрацювання:
остаточно узгодити перелік засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури ГС ЧФ колишнього СРСР, що будуть передаватися в оренду ЧФ РФ;
визначити параметри розмежування зон відповідальності сторін за забезпечення безпеки мореплавства в Чорному та Азовському морях.

Хоча процес підготовки проекту Угоди на офіційному рівні завершено не було, Російська сторона подала проект згаданої Угоди на розгляд Уряду РФ. Незабаром вийшла постанова Уряду РФ від 06.08.98 № 893 «Про підписання Угоди між Урядом Російської Федерації і Урядом України про навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях»:
«…Схвалити представлений Міністерством оборони Російської Федерації, погоджений з Міністерством закордонних справ Російської Федерації та попередньо пророблений з Українською стороною проект Угоди між Урядом Російської Федерації і Урядом України про НГЗ забезпечення мореплавства у Чорному та Азовському морях.
Доручити Міністерству оборони Російської Федерації провести переговори з Українською стороною та після досягнення домовленості підписати від імені Уряду Російської Федерації зазначену Угоду...».

Чергова робоча зустріч експертів з підготовки додаткових угод з питань перебування ЧФ РФ на території України відбулася в Москві 11 вересня 1998 року. Під час обговорення сторонами стану проекту Угоди з НГЗ Російська сторона дуже гостро зреагувала на інформацію про те, що Українська сторона вважає переговори стосовно проекту цієї Угоди незавершеними і наполягає на їхньому продовженні.

Російська сторона заявила про недоцільність продовження подальших переговорів і закликала підписати угоду в тому вигляді, «в якому вона існує на сьогодні», аргументуючи свою позицію тим, що Урядом РФ вже прийнято рішення про її підписання. При цьому керівник російської делегації наполегливо пропонував підготувати угоду до підписання під час зустрічі Президентів.

З огляду на принциповий характер невирішених питань, що заважали остаточно узгодити проект Угоди, сторони домовилися продовжити роботу на експертному рівні.

Українськими експертами була проведена відповідна робота з вирішення проблемних питань, пов’язаних з проектом згаданої Угоди. Як наслідок – 6 жовтня 1998 року розпорядженням Президента України були визначені зони Азовського та частини Чорного моря, в яких за безпеку мореплавства несе відповідальність Україна.

Подальший хід переговорного процесу та консультації робочих груп сторін засвідчили, що Російська сторона зайняла категоричну позицію і вважає, що попередньо пророблений з Українською стороною проект Угоди є питанням вирішеним і не потребує остаточного узгодження.

Українська сторона сподівалася, що в переговорному процесі здоровий глузд переможе і буде досягнуто порозуміння з цього питання. На той час постанова Кабінету Міністрів України від 17.08.98 № 1282 вже визначала, що все гідрографічне майно, яке розміщене на території АР Крим, було закріплене та передане в управління Міністерства транспорту та зв’язку України. Це був цілком логічний крок, який завершував створення цілісної системи безпеки мореплавства в державі.

Наприкінці 1998 року у листопаді в Москві відбулося четверте засіданні міждержавної Змішаної Українсько-Російської комісії, під час якого знову приймається протокольне рішення стосовно вирішення проблеми НГЗ.

На виконання цього рішення 2-3 грудня у Севастополі відбуваються консультації з питань тимчасового перебування ЧФ РФ на території України, під час яких розглядається стан підготовки проекту Угоди по НГЗ. Українська сторона підтвердила про незмінність своєї позиції і висловилася за необхідність визначення в проекті Угоди порядку розрахунків за користування засобами навігаційного обладнання та об’єктами гідрографічної служби. В той же час будь-яких змін у позиції Російської сторони не відбулося сторони погодилися продовжити консультації на рівні експертів.

Чергове рішення прийнято під час другого засідання Підкомісії з питань функціонування ЧФ РФ на території України 18 грудня 1998 року.

У Пункті 3.2 Протоколу сторони домовилися: «Делегаціям Сторін з підготовки проекту Угоди між Урядом Російської Федерації та Урядом України про НГЗ мореплавства у Чорному та Азовському морях продовжити переговори з метою узгодження тексту проекту цієї Угоди з урахуванням нових пропозицій Сторін, у частині щодо визначення зон відповідальності за НГЗ мореплавства та взаєморозрахунків за спільне використання їх об’єктів».

Беручи до уваги те, що перелік об’єктів НГЗ так і залишався остаточно неузгодженим, Українська сторона знову наполягала зафіксувати уточнений перелік навігаційного обладнання, об’єктів та берегової інфраструктури ГС ЧФ. На що отримала відповідь, що всі об’єкти НГЗ вже перебувають в оренді Російської сторони і не підлягають подальшому уточненню.

У безрезультатні консультації експертів 16.07.99 була змушена втрутитися Змішана Українсько-Російська комісія під час свого п’ятого засідання. З метою вдосконалення нормативно-правової бази, що забезпечує нормальне функціонування та перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, Сторони активізують роботу з узгодження в найкоротший термін згаданих вище Угод, у тому числі Угоди про навігаційно-гідрографічне забезпечення безпеки мореплавства в Чорному та Азовському морях.

Пункт 1.3.1 конкретизував завдання: «Керівникам національних частин Підкомісії з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України вжити заходів щодо завершення підготовки до підписання до 01.09.99 додаткових угод з Чорноморського флоту Російської Федерації, що визначені в трьох базових Угодах».

Ситуація з об’єктами НГЗ ГС ЧФ колишнього СРСР на території України з кожним роком лише погіршувалася, об’єкти національної системи безпеки мореплавства і далі контролювалися іноземним військовим формуванням. І це тоді як суверенна Україна несе відповідальність перед світовою спільнотою за безпеку мореплавства у своїх територіальних водах. Формально Російська сторона з цим погоджувалася, а вживати заходів щодо реалізації цього права Україною не збиралася.

Земельні ділянки, берегові об’єкти інфраструктури – лише це становило інтереси для Російської сторони. Сповіщення мореплавців № 17 від 1 січня 2000 року, в якому ще раз була поширена інформація про зняття відповідальності за безпеку мореплавства у територіальних водах України та передачу їй всіх об’єктів НГЗ ГС ЧФ колишнього СРСР, в котрий раз підтвердило корисливу позицію Російської сторони.

Під час третього засідання Підкомісії з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України, що відбулося 16 березня 2000 року у Києві, сторони домовилися:
Пункт 4.1. Про навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавання в Чорному та Азовському морях.
Завершити роботу з підготовки даного проекту Угоди, задля його підписання на четвертому засіданні Підкомісії з питань функціонування ЧФ РФ та його перебування на території України. Це мало статися у Москві в четвертому кварталі 2000 року.

Ні консультації експертів, ні рішення державних делегацій не дали позитивного результату у вирішенні проблеми НГЗ.

Нарешті в довготривалий переговорний процес були вимушені втрутитися глави держав. Видано Доручення Президентів України та Російської Федерації від 18 квітня 2000 року: «Урядам двох країн у найкоротший термін розглянути віднайти погоджені рішення та подати необхідні документи Президентам, Парламентам України та Росії, Активізувати роботу з узгодження проекту Угоди про навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях для того, щоб його підписати на 4-му засіданні Підкомісії з Чорноморського флоту Російської Федерації в 4-му кварталі 2000 року».

У серпні відбулася чергова робоча зустріч українських та російських експертів. Сторони обмінялися проектами текстів Угоди щодо НГЗ і домовилися продовжити консультації. Після цієї зустрічі МЗС України нотою передало Російській стороні для розгляду та погодження проект Угоди стосовно НГЗ та додаток до неї.

Проблема НГЗ ЧФ РФ колишнього СРСР і на цьому етапі залишалася невирішеною.

Четвертий етап (2001 - ?)

Жодного позитивного результату у переговорах з питання НГЗ, попри Доручення Президентів держав, рішень Змішаної Українсько-Російської комісії зі співробітництва та Підкомісії з питань функціонування ЧФ РФ та його перебування на території України, зустрічі експертів сторін досягнуто так і не було. Стало зрозумілим – для Російської сторони воно набуло політичного забарвлення.

Такий стан справ з відвертим зволіканням виконання домовленостей з боку Російської сторони змусив Українську сторону вирішувати питання відчуження майна та засобів НГЗ судовим порядком.

У липні 2001 року Генеральна прокуратура України звернулася із позовною заявою до Господарського суду АР Крим про вилучення гідрографічного майна, що перебуває в управлінні й обслуговуванні Чорноморського флоту Російської Федерації. Тривалий пас Господарські суди України були змушені розглядати суперечку між юридичною особою Міністерством транспорту та зв’язку України і юридичною особою –Міністерством оборони Російської Федерації, яке перешкоджала статутній, господарській діяльності Мінтрансзв’язку із забезпечення безпеки судноплавства в територіальних водах України.

Позов Генеральної прокуратури України про вилучення у Міністерства оборони Російської Федерації навігаційно-гідрографічних об’єктів в адміністративних межах міста Севастополя в кількості 77 найменувань був повністю задоволений. Рішення Господарського суду міста Севастополя набуло законної сили.

Під час всіх судових процесів представники Міністерства оборони Російської Федерації, які брали в них участь, не змогли надати доказову, документальну базу.

Іншого і не могло бути – домовленості, що зафіксовані в базових Угодах не реалізовані, договори оренди відсутні, орендна плата не здійснюється, порядок спільного використання об’єктів НГЗ не визначений. Варто зазначити, що рішення Господарського суду Російська сторона не визнає до цього часу.

З огляду на такий розвиток подій Російська сторона у вересні звернулася до МЗС України з пропозицією поновити переговорний процес для врегулювання питань, пов’язаних з НГЗ.

Переговорний процес за погодженням сторін було відновлено. Черговий раунд російсько-українських переговорів з питання НГЗ безпеки мореплавства в Чорному та Азовському морях за погодженням сторін відбувся 10 січня 2002 року у Києві.

За результатами переговорів сторони підписали Протокол, в якому було зафіксовано: «Сторони погодилися з необхідністю передання Російською стороною Українській стороні всіх засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури НГЗ від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, що фактично перебувають в управлінні та експлуатації Гідрографічної служби Чорноморського флоту Російської Федерації. Таке передання має бути проведено відповідно до чинного законодавства України та завершено у найкоротший термін. Сторони уточнили перелік засобів навігаційного обладнання та об’єктів НГЗ від мису Тарханкут до мису Аю-Даг та визначили ті засоби навігаційного обладнання та об’єкти НГЗ, які повинні бути передані Українській стороні на першому етапі з 15 березня 2002 року. Сторони домовилися остаточно погодити перелік об’єктів гідрографічної служби, які будуть орендуватися Російською стороною на території України, в рамках чергового раунду переговорів; провести черговий раунд переговорів уповноважених делегацій сторін у квітні 2002 року».

Додаток до Протоколу містив узгоджений перелік навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури (34 найменування об’єктів), що перебувають під управлінням гідрографічної служби Чорноморського флоту, в зоні від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, які передаються на першому етапі українській стороні.

Здавалося, що нарешті в переговорах сторони найшли спільне рішення для розблокування проблеми НГЗ та визначили практичні кроки її врегулювання. Українська сторона на підставі цього, керуючись бажанням забезпечити найшвидше та ефективніше вирішення питання підготовки та підписання Угоди з НГЗ безпеки мореплавства, взяла на себе зобов’язання звернутися до Господарського суду АР Крим з проханням про перенесення чергового засідання на три місяці. Але у разі, якщо Російська сторона не буде виконувати свої зобов’язання, розгляд цієї справи в суді буде поновлено. Що у подальшому і сталося.

У Москві 15 липня було підписано спільний план роботи Підкомісії з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України на 2002 рік. На виконання спільного плану 26-27 липня в Санкт-Петербурзі відбулися консультації експертів з питань НГЗ, які закінчилися безрезультатно.

Під час четвертого засідання Підкомісії 30 жовтня в Москві Українська сторона знову наполегливо закликала Російську сторону до виконання домовленостей, що визначені в базових Угодах та Протоколі від 10 січня 2002 року. Сторони знову погодилися продовжити роботу над проектом Угоди по НГЗ, і знову Російська сторона наполегливо пропонувала українській стороні відмовитися від судових процедур.

Під час п’ятого засідання Підкомісії, що було проведено 3 липня 2003 року у Севастополі, сторони зазначили, що суттєвих зрушень у реалізації домовленостей попереднього засідання не відбулося, проблема підготовки проекту Угоди з НГЗ залишалася невирішеною. Російська сторона підкреслювала, що вона не визнає рішення українських судів щодо об’єктів НГЗ.

Таким чином, і у 2009 році проблема НГЗ не вирішена і набуває дедалі більшої гостроти. З боку російських ЗМ1 проводиться цілеспрямована кампанія з дискредитації позиції Української сторони. Зрозуміло, що мета цієї кампанії полягає у маніпулюванні громадською думкою з метою тиску на Українську сторону. Безпідставні звинувачення Української сторони висуваються та коментуються на всіх рівнях, при чому тему «маяків» пов’язують з будь-яким питанням українсько-російських взаємин.

У питанні НГЗ, що набуло політичного забарвлення, Російська сторона намагається якнайшвидше підписати Угоду, в якій об’єкти української національної системи забезпечення безпеки мореплавства в Чорному морі були б не тільки в незаконному управлінні ЧФ РФ, а й мали юридичне підтвердження як об’єкти, що перебувають в оренді.

Українській стороні наполегливо накидається російський варіант проекту зазначеної Угоди, в якій всупереч домовленостям, що визначені в базових Угодах, проблема не вирішується.

Крім того, внаслідок вільного тлумачення цих домовленостей Російська сторона намагається накинути варіант поетапної передачі Україні об’єктів гідрографії до 2017 року включно (маяки, які розташовані на земельних ділянках загальною площею більш як 18 гектарів на узбережжі моря).

Попри це Російська сторона мотивує свою незгоду передавати Українській стороні об’єкти гідрографії тим, що вони начебто потрібні для забезпечення плавання кораблів і суден Чорноморського флоту Російської Федерації у територіальному морі України.

На цей час існує парадоксальна ситуація: іноземні військові формування володіють та управляють українськими елементами системи НГЗ, а юридичну відповідальність щодо забезпечення безпеки мореплавства несе Україна.

Всі суди, що відбулися, виграні на користь української сторони. Водночас дива не відбувається – Російська сторона продовжує заявляти, що не визнає рішення українських судів і наполягає на тому, що це питання необхідно вирішувати дипломатичними шляхами.

Головний штаб ВМФ РФ виголошує заяви про неправочинність рішень українських судів щодо майна ЧФ, оскільки вони «противоречат базовым межгосударственным соглашениям между Россией и Украиной по ЧФ». Командування російського ВМФ розглядає дії судових виконавців «как попытку неправомерного изъятия имущества флота с использованием судебной системы»....

Раніше вже була надана інформація стосовно Пункту 15 Додатка № 2 до Угоди про параметри поділу (Додаток № 2 – «Перелік і параметри об’єктів Чорноморського флоту Російської Федерації в місті Севастополі»).

Водночас маяки Сарич та Айтодорський розташовані поза межами міста, як і горезвісний Ялтинський маяк, який знаходиться на відстані 90 кілометрів від Севастополя. Це був перший аргумент Російської сторони.

Другий аргумент, що використовується Російською стороною, – це наявність Карти до Додатка № 3, що носить назву «Дислокація з’єднань, частин та установ Чорноморського флоту Російської Федерації поза межами міста Севастополя».

На карті, що має також текстуальну частину, в таблиці об’єктів наведені маяки Тарханкут, Ялтинський, Євпаторійський, Айтодорський та станція РНС «Марс-75» в місті Генічеську.

Однак ці карти мають реквізити, які не дозволяють ототожнювати їх з тим, що визначено в положеннях Угоди між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту. Адже ця Угода має лише відповідні додатки з переліком і параметрами об’єктів ВМС ЗС України та ЧФ РФ, посилання на карти як невід’ємну частину цієї Угоди відсутні.

Посилання на Статтю 2 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, також не може бути переконливим юридичним аргументом.

У Статті 2 Угоди наведено: «Українська Сторона передає Російській Стороні в оренду земельні ділянки і розміщені на них об’єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт в місті Севастополі і Феодосійському порту, зазначені відповідно в додатках № 2 і № 3 та картах № 1 і № 2 до Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту».

З огляду на цей пункт положення, можна стверджувати:

• карти в Угоді між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту не передбачені, і будь-які посилання на підготовлені командувачами карти, що не мають реквізитів «Карта № 1», або «Карта № 2», не можуть мати юридичної сили;
• жодна з карт не може мати юридичної сили через відсутність координат, що визначають акваторії бухт;
• зміст жодної з карт як носія графічної інформації не ідентичні інформації, що міститься у Додатках № 2 і № 3;
• інформація, що міститься у згаданих додатках, не має посилання на документи, що є підставою для їх ідентифікації.

Російська сторона у суперечках з маяками робить посилання на карти як аргумент, який вносить ще більшу плутанину у вирішення проблеми. Наявність цих карт та інформація, що міститься на них, – це результат або навмисного, або безвідповідального ставлення посадових осіб, що мали виконати рішення Протоколу про додаткові заходи.

Висновок напрошується сам собою – помилково, свідомо чи просто через безвідповідальне ставлення карти, що існують, не відповідають тим вимогам, що визначені у Протоколі про додаткові заходи, а спотворена інформація не може бути переконливим аргументом для Російської сторони у намаганнях безпідставно продовжувати управляти об’єктами НГЗ.

Незважаючи на всі наведені факти, Російська сторона на всіх рівнях безапеляційно стверджує про свою правоту у питаннях з маяками, при цьому позиція Російської сторони ґрунтується лише на вільному тлумаченні положень базових Угод.

Попри всі ці негативні нюанси, позиція Української сторони у переговорному процесі ґрунтується на міжнародно-правовій базі та національному законодавстві. Вона полягає в тому, що Україна як суверенна держава має міжнародні зобов’язання, що пов’язані з безпекою мореплавства.

Згідно з Міжнародною конвенцією про захист життя людини на морі 1974 року (СОЛАС-74), Уряд України зобов’язався в територіальних і внутрішніх водах держави «...забезпечувати установку та технічне обслуговування таких засобів навігаційного обладнання, включаючи радіомаяки та електронні засоби, які вимагає інтенсивність руху суден та ступінь небезпеки, а також забезпечувати інформацією про ці засоби всіх, кого це стосується».

Правило 14 консолідованого тексту міжнародної конвенції, що підписали як Україна, так і Російська Федерація, зафіксувало: «...кожна країна несе відповідальність за безпеку мореплавства у своєму територіальному морі».

Зважаючи на обставини, що склалися на цей час довкола проблеми НГЗ, її правове вирішення може полягати у використанні положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

У Статті 26 наведено: «Кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і має добросовісно виконуватись».
Виходячи з цього, першим кроком в переговорному процесі повинно стати спрямування сторін на врегулювання найбільш суперечливого питання пов’язаного з тлумаченням положень базових Угод.

У статті 31 «Загальне правило тлумачення» Пункт 1 чітко визначає, що: «Договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору».

Головним у вирішенні питання, пов’язаного з проблемою НГЗ, є посилання на Статтю 32: «Можливе звернення до додаткових засобів тлумачення, в тому числі до підготовчих матеріалів та до обставин укладення договору, щоб підтвердити значення, яке випливає із застосування Статті 31, або визначити значення, коли тлумачення відповідно до Статті 31:
а) залишає значення двояким чи неясним;
b) призводить до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними».

Беззаперечне застосування положень вищенаведених статей дає можливість запобігти спекуляціям та безпідставним твердженням про правоту позиції Російської сторони. Адже для об’єктивного розгляду цієї проблеми необхідно розглядати документи всього переговорного процесу, а не окремі фрагменти з нього. В такий спосіб за наявності доброї волі сторін проблема НГЗ може бути вирішена.

Наведені положення Віденської конвенції дають змогу цивілізованим шляхом за столом переговорів вийти з глухого кута суперечок та вирішити гостру проблему, яку створила ситуація з об’єктами НГЗ.