Зі спалахом збройного конфлікту у Грузії у серпні 2008 р., Європейський Союзу чи не вперше дійсно проявив себе актором, що не лише має свої інтереси у Чорноморському регіоні, але й готовий здійснювати в ньому активні відповідальні дії, зокрема безпекового характеру. Грузинська криза, яка, на перший погляд була обмеженим географічно, локальним конфліктом, у результаті сколихнула всю загальноєвропейську безпеку, і навіть поставила ряд питань щодо майбутнього глобальної безпекової системи. Сьогодні вже всі розуміють, що Чорноморський регіон є невід’ємною складовою загальноєвропейського безпекового простору. Безпекові процеси, що відбуваються в Чорноморському ареалі, у вузькому сенсі, та в Європі у цілому, здійснюють взаємовплив один на одного.

Таким чином, конфлікт у Грузії лише посилив потенціал такої програми ЄС як “Чорноморська синергія” чи новоствореного „Східного партнерства”, за умови що вони базуватимуться на основі багатосторонніх інтересів усіх суб’єктів регіональних чорноморських відносин.

Наголошую саме на потенціалі “Чорноморської синергії” та інших політик ЄС щодо Чорномор’я, адже нині діючий формат політики Брюсселя відносно регіону поки що не можна було назвати ефективним. Чорноморська синергія, власне як і уся Східна політика ЄС реалізуються суперечливо, цілі цієї політики та шляхи її реалізації не чіткі. Політику ЄС відносно Чорноморського регіону складно назвати системною й стратегічною.

Саме конфлікт у Грузії проявив, цю неефективність, адже Євросоюз, незважаючи на реальні причини турбуватися щодо регіональної стабільності, не лише не мав стратегії вирішення проблемних питань регіону, зокрема таких як “заморожені” конфлікти, але й не реагував на зростаюче напруження, що тривало на Кавказі протягом останніх років. Брюссель не помічав провокування окремими акторами нестабільності у регіоні, зростання загрозливих тенденцій. Більше того, нинішні регіональні конфлікти й протиріччя активізувалися в той час, коли в керівництві Європейського Союзу говорили про успішне й ефективне функціонування Європейської політики сусідства, “Чорноморської синергії”, відповідних положень Стратегії безпеки ЄС, стратегічного партнерства між ЄС та Росією. Це свідчить про хибне сприйняття в Європі процесів, що відбуваються у Чорноморському регіоні та політичну кон’юнктурність при визначенні стратегічних пріоритетів, застаріле стереотипне сприйняття регіону, яке все ще поширене у європейських столицях.

Вірогідно, що в Брюсселі, сприймали заморожені конфлікти, як щось дуже віддалене від стабільної Європи, а відтак не настільки важливе. У відносинах з Росією, Євросоюз проблемні питання Чорноморського регіону навіть не намагався піднімати, не зверталася увага на неадекватне миротворче забезпечення у регіоні, невиконання рішень ОБСЄ. При вироблені регіональних стратегій, Євросоюзом відверто ігнорувався хороший потенціал у справі стабілізації регіону таких організацій як ОДЕР-ГУАМ, ОЧЕС, Спільнота демократичного вибору. Зокрема через таку позицію ЄС ці організації так і не розвинули свій потенціал.

Чорноморський регіон цікавить Євросоюз переважно з точку зору транзиту енергоносіїв та й то, – віднедавна. Загалом саме енергетичними інтересами диктуються політичні відносини ЄС та Росії, а відтак і оцінка російської політики у регіоні, розглядається переважно через цю призму. При цьому було та залишається очевидним, що без політичної та безпекової стабільності в регіоні, поваги до суверенних прав чорноморських держав, взаємовигідної політичної та економічної співпраці, Європа не в змозі буде забезпечити ефективне використання регіону у своїх енергетичних інтересах.

Причини такого стану речей криються зокрема у підходах ЄС до формування своєї регіональної політики. У Східній Європі та в Причорномор’ї Євросоюз діяв абсолютно в односторонньому порядку. Поточні та стратегічні рішення щодо регіону приймалися в Брюсселі без урахування інтересів, позицій й бачень безпосередньо країн регіону. Пропоновані з боку ЄС регіональні проекти фактично нав’язувалися регіону. Механізм був наступний: європейська бюрократія самостійно розробляє відповідний інструмент фактично не виходячи з брюссельських кабінетів, а потім у готовому вигляді виходить з пропозицією до регіональних учасників лише приєднатися до нього. Це була дорога з односторонній рухом.

Натомість, варто було б спільно з країнами регіону розробляти регіональні проекти ЄС, попередньо обговорювати та узгоджувати зміст та пріоритети тих або інших інструментів спрямованих на стабілізацію та розвиток Чорномор’я.

Співпраця ЄС зі згаданими вище регіональними організаціями у рамках “Східного партнерства” могла б бути аналогічною до співпраці держав Європейського Союзу у проекті “Північного виміру” з Північною Радою та Радою держав Балтійського моря. Наразі, Чорноморська синергія та Європейська політика сусідства ігнорують чорноморські регіональні організації. Плани використання родовищ енергоносіїв на шельфі Каспійського та Чорного морів, транзитний та торгівельний потенціал чорноморсько-каспійського регіону, проблема джерел і шляхів постачання стратегічної сировини, питання безпеки у даному регіоні та миротворчої діяльності, можна було б вирішувати ефективніше, якби Євросоюз тісніше співпрацював із міжнародними регіональними організаціями Східної Європи та чорноморсько-каспійського регіону, а не здійснював односторонню політику.

Будемо сподіватися, що нова ініціатива ЄС – „Східне партнерство” дійсно змінить цей механізм у напрямку обопільно вигідної двосторонньої і багатосторонньої взаємодії Євросоюзу зі своїми східноєвропейськими сусідами. Проте, вже зараз простежується половинчастість підходів Брюсселя, певний відхід від базових принципів проекту „Східного партнерства”.

Варто окремо зупинитися на ролі Румунії та Болгарії – єдиних чорноморських членів Євросоюзу, що мали б брати активнішу й конструктивнішу участь у вироблені політики ЄС щодо регіону, а також інтеграції й узгодженні інтересів причорноморських країн. Чорноморські країни ЄС могли б виступати міцним містком між регіоном та Брюсселем. На відміну від керівництва ЄС, Бухарест та Софія краще розуміють цей регіон та відчувають його проблеми, проте ні в загальноєвропейській політиці, ні в самостійних кроках щодо Причорномор’я їх голоси фактично не чутно. (Як, власне, не можна назвати ефективно, а також Туреччини, регіональну політику у рамках НАТО).

На прикладі румунсько-українських відносин можна сказати, що дуже часто вузьконаціональні інтереси Бухареста ідуть у суперечність з інтересами інших держав регіону. Румунія не виявляє готовності іти на компроміс та послаблювати свої лідерські амбіції на користь добросусідства та спільної роботи, що формувала б міцнішу регіональну безпеку.

З огляду на це, постійне прагнення Румунії до набуття статусу регіонального лідера у Причорномор’ї не підтверджується практичними  кроками й ставить під сумнів здатність Бухареста справитися з таким лідерством. Хорошим прикладом для поводження Румунії та Болгарії у Чорноморському регіоні могла б служити Польща з її активністю, конструктивізмом на східному напрямку політики ЄС, що здійснюється у тісній взаємодії з іншими східноєвропейськими державами. Нещодавня польська пропозиція Україні та Білорусі узгоджувати свої позиції у рамках „Східного партнерства”, як раз свідчить про це.

Зростає увага до Чорноморського регіону й з боку Організації Північноатлантичного договору. Під час Бухарестського самміту НАТО Альянс чи не вперше на такому високому рівні звернув увагу на Чорноморський регіон, відзначивши його важливість для євроатлантичної безпеки та виступивши за необхідність діалогу з країнами регіону. Крім цього НАТО висловило занепокоєність регіональними конфліктами у регіоні та підтримало на самміті територіальну цілісність й незалежність Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови. Цей крок був хоча й не зовсім адекватною, проте відповіддю на довготривалі односторонні дії Росії в зоні «заморожених» регіональних конфліктів.

З наближенням до НАТО України та Грузії інтерес Альянсу до регіону зростатиме ще більш інтенсивно. Таким чином, чорноморський фактор, може стати важливим чинником на шляху євроатлантичної інтеграції України та Грузії, а питання чорноморської безпеки стане додатковим спільним безпековим інтересом НАТО, Києва та Тбілісі. Зростаюча увага НАТО до питань енергетичної безпеки, близькість Чорномор’я до Близького та Середнього Сходу додатково посилюють роль регіону у системі євроатлантичної безпеки.

На сам кінець, варто зазначити, що поширення інтересів ЄС на чорноморський регіон за допомогою Європейської політики безпеки та оборони, а також залучення до цієї політики регіональних чорноморських акторів є на сьогодні нагальним й потребувало запровадження значно раніше ніж лише зі спалахом збройного конфлікту, адже для цього існували всі потреби. Ефективна реалізація ЄПБО на Балканах показала, що подібна політика ЄС цілком успішно може впроваджуватися й у чорноморсько-каспійському регіоні. Безпекові дії лише однієї сторони регіональних відносин – Росії, не може служити інструментом побудови стабільності у регіоні. Надто з огляду на те, що Росія є стороною ряду регіональних конфліктів.

Саме безпекові зусилля ЄС, представлені так званою „soft security” („м’якою безпекою”), у даному випадку можуть бути найбільш оптимальною формою врегулювання кризових ситуацій в Чорноморському регіоні. Адже  у нинішніх обставинах, за різних неможливе дієве миротворче залучення НАТО або інших міжнародних організацій (зокрема ОБСЄ, ООН) у регіоні.

Хочеться вірити, що грузинська криза 2008 р. стане для Європи переконливим свідченням приналежності чорноморського регіону до загальноєвропейської системи безпеки, а Європейських Союз буде тісно співпрацювати з регіональними державами для забезпечення його стабільності та розвитку.