Деякі аналітики кваліфікують події, що відбуваються останнім часом у Криму, як політичну технологію, скеровану на дестабілізацію ситуації в регіоні, і бачать у цьому бажання певних політичних угруповань реалізувати виборчі плани подібно до Росії, де, наприклад, «чеченський фактор» свого часу мав неабияке значення на президентських виборах. Щось подібне ми бачили вже і в Грузії.

Володимир Фесенко, голова Правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента” зазначає: «Критична межа – це прихід до влади у Криму агресивних, радикально налаштованих проросійських сил. Якщо це відбудеться, то процес може стати незворотнім і піти неконтрольованим шляхом. І тоді дійсно ми зможемо порівнювати ситуацію у Криму з деякими іншими територіями поза межами України. Зараз підстав для таких порівнянь – з Південною Осетією, Абхазією – немає. Але якщо це відбудеться, то буде ризик втратити Крим».

Тому вивчення подій, що відбувалися в Грузії, дуже важливе для українських політиків.

Як усе починалося в Південній Осетії.

Південна Осетія – це самопроголошена держава на території Грузії, яка має спільний кордон і тісні зв'язки з Росією.

Топонім «Південна Осетія» вперше був використаний не в XXI, і навіть не у XX столітті а ще на початку XIX століття. І вперше цей топонім пролунав у російській військовій адміністрації і малися на увазі гірські райони – Картлі, Рачі, Імеретії, де традиційно проживало переважно осетинське населення.

Близько сто років топонім «Південна Осетія» використовувався лише військовою адміністрацією царської Росії. Після Жовтневого перевороту в Росії в 1917 році контроль над територією здійснював Закавказький комісаріат, а з травня 1918 року – Грузинська Демократична Республіка. Трансформація топоніма на позначення адміністративно-територіальної одиниці з певними адміністративними кордонами відбулась у 1922 році, коли була створена Південно-Осетинська автономна область Грузинської РСР.

Сепаратистський рух у «Південній Осетії» – явище не з нових. Ще в 1918-1920 роках тут відбулись три великі антиурядові повстання під гаслами встановлення радянської влади і приєднання Південної Осетії до Росії. У меморандумі робітників Південній Осетії від 28 травня 1920 року мовиться: «Південна Осетія є і повинна залишитися невід'ємною частиною вільної більшовицької Росії». Вже в ті часи ми можемо відзначити той факт, що осетини не ставили питання про національне самовизначення або побудову самостійної держави, а були вимоги відділення від Грузії з метою приєднання до Росії. І втручання Росії - факт теж не з новітньої історії. Так, наприклад, в Ноті російського Наркома закордонних справ до Уряду Грузії від 17 травня 1920 року ми можемо прочитати наступне: «Ми наполягаємо на тому, щоб забрати свої (грузинські) війська з Південної Осетії, де проголошена Радянська влада, бо вважаємо, що Осетія повинна мати у себе ту владу, яку вона хоче». У відповідь грузинський уряд висловився в тому дусі, що в Грузії немає Південної Осетії.

Радянський грузинський уряд, здавалося, знайшов «золоту середину», і це на якийсь час остудило запал південно-осетинських «відцентрових» сил. На території Південної Осетії була створена Південно-Осетинська автономна область. Область мала великі автономні права, але державними мовами залишалися російська і грузинська.

Сепаратистський вогонь став тліти, але не погас. І коли з'явилися перші ознаки загнивання СРСР, південно-осетинське вогнище запалало з новою силою.

10 листопада 1989 року Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області ухвалює рішення про перетворення в автономну республіку. Верховна Рада Грузинської РСР визнає це рішення неконституційним. І в цей час зароджуються перші вогнища «гарячої точки». Понад 15 тисяч грузин намагалися прибути в Цхінвалі, щоб провести там мітинг. Проти них вийшли осетини. У результаті сутичок між учасниками акції – шість осіб загинуло, 27 отримали вогнепальні поранення і 140 були госпіталізовані. Як бачимо, непродумані дії грузинських радикалів не вирішили проблему, а навпаки - ще більш посилили.

20 вересня 1990 року Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області проголошує Осетинську Радянську Демократичну Республіку. Осетини ухвалюють Декларацію про національний суверенітет і заявляють про те, що Південна Осетія має стати самостійним суб'єктом підписання Союзного договору. І почався процес розмов мовою ультиматумів.

11 грудня 1990 року Верховна Рада Грузії ухвалює рішення про скасування осетинської автономії. В ніч з 5 на 6 січня 1991 року в Цхінвалі були введені підрозділи міліції та національної гвардії Грузії. Отримавши опір осетинських загонів самооборони і місцевої міліції, через три тижні вони були змушені залишити місто.

1 вересня 1991 року Південна Осетія проголошує створення Республіки Південна Осетія у складі Росії. У грудні 1991 року внутрішні війська МВС СРСР залишають Цхінвалі, але своє озброєння передають осетинам.

19 січня 1992 року в Південній Осетії відбувся референдум стосовно двох питань:
1. Чи згодні ви, щоб Республіка Південна Осетія була незалежною?
2. Чи згодні ви з рішенням Верховної Ради незалежної Республіки Південна Осетія від 20 вересня 1991 року про возз'єднання з Росією?
Понад 98 % осетин відповіли «так» на обидва питання.

З середини 2006 року республіка починає видавати власні паспорти. Раніше жителі Південної Осетії користувалися паспортами СРСР, а також російськими паспортами, оскільки Росія масово приймала жителів Південної Осетії в своє громадянство.

12 листопада 2006 року в Південній Осетії відбуваються вибори, які знаменуються створенням системи двовладдя. На основній масі території населення переобирає президентом Е. Кокойту, але Грузія в селах, де в основному живуть грузини, проводить альтернативні вибори, на яких перемагає Дмитро Санакоєв, який очолив прогрузинську адміністрацію.

Одночасно з виборами осетини знову проводять референдум, де підтверджують незалежний статус Південної Осетії. Міжнародне співтовариство не визнає легітимність виборів і референдуму. І це логічно, бо з початком конфлікту грузинські мирні жителі масово емігрували до Грузії.

Зате в серпні 2008 року Росія вводить війська до Південної Осетії та визнає її незалежність.

А тим часом в Грузії...

Поки так звана «незалежна» Південна Осетія нарощувала за допомогою північної сусідки м'язи, в самій Грузії лихоманило, особливо лихоманило «силові структури». Офіційна Грузія переживала політичну кризу.

2001 рік – біля керма влади в Грузії перебуває стара партійна команда часів СРСР на чолі з «кавказьким лисом» (так між собою називали його функціонери з КПРС) Едуардом Шеварнадзе.

Розуміючи, що втрачає контроль над Грузією, команда Едуарда Шеварнадзе розробила план із встановлення жорсткої президентської влади (складається враження, що нинішня влада в Україні намагається скопіювати цю ситуацію).

30 жовтня 2001 року група співробітників Міністерства держбезпеки захоплює телекомпанію «Руставі-2». На знак протесту на вулицях Тбілісі починаються масові стихійні мітинги, які послідовно пересуваються до будівлі парламенту. Гасла на підтримку свободи слова нестримно трансформуються в політичні вимоги про відставку президента і уряду та проведення дострокових парламентських виборів.

Президент Шеварнадзе приймає відставку міністра держбезпеки. 1 листопада спікер парламенту Зураб Жванія висловлює готовність залишити свій пост, якщо за ним підуть міністр ВР Каха Таргамадзе і Генеральний прокурор Гія Мепарішвілі. Операція відбулася, але услід за «самопожертвуванням» спікера Шеварнадзе вирішує відправити у відставку всіх своїх міністрів. 2 листопада Грузія залишилася без спікера парламенту і без уряду. Таким чином, Шеварнадзе знімає з порядку денного питання про свою відставку, бо залишається єдиним чинним керівником у всій структурі вищої влади.

За такого політичного розкладу офіційному Тбілісі було не до околиць, що збунтувалися, – Південної Осетії та Абхазії. І реальністю ставала аксіома – коли країна слабка, чекай гостей із зовні.

Міжнародні гравці довкола Грузії

Наприкінці 2001 - на початку 2002 року США, у відповідь на підтримку Росії Абхазії та Південної Осетії, вводять групу військ США до Грузії. Це викликає занепокоєння в Росії, яка вважає колишні радянські республіки своєю «канонічною територією». Але тільки занепокоєння -  і все.

Оцінюючи розвиток подій тверезо, необхідно визнати, що єдиним раціональним поясненням обраної В. Путіним позиції видається відсутність у Москві достатнього економічного і військового потенціалу для того, щоб вести діалог зі США на паритетних умовах.

«Дружба бідних проти багатих», як показує досвід усієї світової історії, закінчується на рівні популістських і беззмістовних декларацій. Росія не має жодних привабливих і матеріально забезпечених програм соціально-економічного облаштування для економічно депресивних Абхазії та Південної Осетії.

У той же час можна стверджувати, що військова присутність у Грузії має для США два основні аспекти: економічний та безпековий. Південний Кавказ є осьовою координатою, яка дозволяє США зайняти «командні висоти» при транспортуванні прикаспійських енергоносіїв за межі регіону. Прокладення нафтогазових магістралей транзитом через Кавказ у напрямку Туреччини видається більш стабільним.

Розвиток транспортно-енергетичних коридорів у напрямку до турецьких нафтотерміналів дозволить американцям розширити свою присутність у регіоні і ще більше зміцнити співпрацю з Туреччиною – членом НАТО, а водночас істотно обмежити експортні можливості в сфері поставок енергоносіїв на світові ринки сусідніх країн – Іраку, Ірану та Росії.

Контроль за енергоносіями перетворюється на домінанту міждержавних відносин. Україна, яка невиправдано затягнула з реалізацією перспективного проекту «Одеса–Броди–Гданськ», сама відсунула себе на периферію транспортних комунікацій.

Грузія і Південна Осетія –  уроки для України і Криму

Наприкінці 2008 року Центр Разумкова провів фахову дискусію на тему «АР Крим сьогодні і завтра: територія ризику чи зона конфлікту?», де були озвучені наступні цифри соціологічного дослідження: переважна більшість (78,6%) жителів Криму вважають потрібним приєднання України до Союзу Росії і Білорусі. Підтримка вступу України до ЄС серед жителів Криму є відчутно нижчою (“за” - 25,9%). Вступ до ЄС підтримують близько половини (48,3%) кримських татар, 30,6% українців і 19,5% росіян.

У питанні ставлення до перспектив перебування російського Чорноморського флоту у Севастополі 69,9% кримчан зазначили, що термін дії угоди між Україною і Росією про базування флоту треба подовжити. 5,9% виступають за те, що після 2017 р. слід вимагати виведення флоту, 2,4% – за дострокове скасування угоди. За подовження терміну перебування ЧФ на території України висловилися абсолютна більшість росіян і більшість українців. Серед кримських татар немає домінуючої точки зору стосовно цього питання.

Згідно із соціологічним дослідженням того ж Центру Разумкова, в 2007 році 32,4% жителів півострова, демонстрували сепаратистські настрої. Проте це - неагресивний сепаратизм. Людей, готових боротися за вихід Криму зі складу України, лише 10,6%.

Найбільшими сьогоднішніми проблемами Криму аналітики вважають стан міжнаціональних відносин, земельне питання і соціально-політичну нестабільність. Як було сказано вище – непродумана політика офіційного Тбілісі в сфері міжнаціональних питань і політична нестабільність призвели до виникнення конфлікту.

Відтак для України на часі усвідомлення необхідності пошуку державою тих системних кроків, які б сприяли усталенню в Україні загальнонаціональної єдності, створенню політичної нації, українського народу як сукупності громадян усіх національностей, як це зазначено в Конституції України.

Нинішній національний склад населення сучасної України історично був обумовлений міграційними процесами, що відбувались у Російській та Австро-Угорській імперіях, а також в СРСР. Ситуація в цьому аспекті дуже схожа на грузинський аспект. Для того щоб не повторювати «війну ультиматумів», яку свого часу пережила Грузія, офіціальному Києву потрібно розробити політичні стратегії щодо російської громади, яка є найбільшою етнічною меншиною; щодо кримських татар, які були депортовані та потребують відновлення прав; щодо компактних нацменшин – поляків, угорців, румунів.

Як показує досвід 2004 року (мається на увазі перший Сєверодонецький з’їзд, який відбувся у грудні 2004 року, під час Помаранчевої революції. На ньому лунали окремі заклики від’єднатися від України і створити незалежну державу на Східній Україні), проблеми регіонального сепаратизму можуть штучно роздмухуватися окремими політичними силами задля досягнення власних політичних цілей. І цей факт починає бути дуже актуальним на тлі президентських виборів, які очікуються в Україні. Як не парадоксально, але “потенційний конфлікт”, який начебто може виникнути на півострові, виявляється однією з найкозирніших карт деяких київських і кримських політиків, які, використовуючи відповідні потрактування та інтерпретації ситуації задля впевненості у власному політичному майбутньому та відчуття себе “на плаву” у хвилях і дев’ятих валах бурхливого політичного моря, ніби намагаються монополізувати роль політичних “миротворців” і арбітрів, держателів міжнаціонального миру, і сиплють пророцтвами. Розмови про кримськотатарську “п’яту колону” і провідника “вахабізму та релігійного екстремізму” не змінюються, лише, як можна побачити, переставляються деякі акценти.

Крім того, потенційна небезпека російського сепаратизму суттєво зростає завдяки наявності потужного зовнішнього джерела його підтримки. Факт розпаду радянської імперії і проголошення незалежної Української держави та ще й на тлі інтеграційних процесів у Європі перетворився у надзвичайно болючий комплекс для російської національної самосвідомості. Багато російських т.зв. націонал-патріотів заохочують поширення ідей, а навіть і прямі дії, спрямовані на підрив територіальної цілісності Української держави. Тут і регулярні вояжі мера Москви до Севастополя, і нелюб’язні висловлювання високих посадових осіб.

Росія ж наразі має занадто багато власних проблем, і проблеми утвердження на Кавказі не є останніми в черзі,  аби ініціювати сепаратизм в Україні. Крім того, вона змушена настільки рахуватися з інтересами Заходу, щоб не виступати проти нього відверто у принципових питаннях. А саме до таких, безумовно, треба віднести існування незалежної Української держави.

Згідно з лапідарною формулою З. Бжезинського, “Росія може утвердитися як імперія тільки внаслідок поглинення нею України». На Заході чудово розуміють, що значно легше контролювати Україну як єдине політичне ціле. Сепаратистський рух в Україні неминуче призвів би до перекроювання кордонів у цьому геополітично нестабілізованому регіоні – дуже ймовірно, на користь Росії.

Чи є в самому Криму передумови виникнення регіонального конфлікту? Щоб відповісти на це питання, можливо, достатньо навести висловлювання заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «У Криму, у самому середовищі кримському немає глибоких чинників, які б вказували на небезпеку протистояння людей за етнічною чи релігійною ознакою. Але в той же час є певна недовіра людей до влади, є певна недовіра людей різних національностей одне до одного, і якщо цю недовіру штучно посилити і викликати у них страх одне перед одним, то такі шанси можуть закінчитися небажаним розвитком подій. Але знову ж таки я хочу наголосити, що така ситуація можлива лише тоді, коли це дійсно буде цілеспрямованою діяльністю або дуже міцних сил з боку самої України, або через привнесення таких дій ззовні. Я не виключаю такої ситуації, коли можуть статися резонансні події, які можуть вивести людей стихійно на майдан. Якщо, не дай Боже, влада хоче дестабілізувати ситуацію, то вона може це легко зробити, вона має всі механізми, аби дестабілізувати ситуацію. І тут їй ніхто не завадить, бо у громадськості немає міцних механізмів, аби цьому протистояти. Вона не може впливати на ЗМІ. Саме тому я кажу, що відповідальність у цій ситуації, в першу чергу, покладається на владу. Якщо хтось думає, що спочатку можна розхитати ситуацію, а потім якимось чином вийти з цієї ситуації за потреби, то це не вдасться. Бо такі конфлікти не так швидко призупиняються після того, як вони розпалюються».

Таким чином, за певних умов Крим може перетворитися в конфліктну зону в разі, якщо буде: некомпетентна політика центральної і місцевої влади; політизація (несвідома чи навмисна) існуючих в автономії проблем і конфліктів, у першу чергу, між представниками різних національних чи релігійних спільнот; цілеспрямований зовнішній вплив.