Електоральні «березневі біди» завершилися. Якими б не виявилися – після різносенсових верифікацій – конкретні цифри та рейтинги, якими б не вимальовувалися парламентські коаліції, а з них якими б не відкристалізовувалися урядові команди, – політологічний підсумок за усіх умов залишиться один і той же, – багатошаровий, поліаспектний та досить прикрий: систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всекраїнової політичної нації, а в соціальному фундаменті – зрілого громадянського суспільства та аутентичної системи місцево-регіонального самоврядування. У кінцевому підсумку, країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою, – в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах. У найсуттєвішому, політико-кратологічному сенсі, як зауважує В. Скачко, в країні «фактично відбулися класичні вибори без вибору: перемогли тільки ті, кого народ України уже знає за попередньою діяльністю. Причому знає, чого вони можуть і – що найголовніше, – чого не можуть». Тому «пересічним громадянам, схоже на те, доведеться звикати до того, що приховане досі безвладдя і надалі залишиться тотальним». [1]

Електоральні і плебісцитарні кампанії, процеси та акції завше і скрізь двополюсні, – вони мають своїх суб’єкта та об’єкта, ініціанта і реалізатора суспільно-політичної ідеї і дії. Дарма шукати «правду» та «істину» лише в одного з тих полюсів чи тільки «на боці» одного з акторів. Важко собі пояснити, який такий «координатор» спромігся того, щоб у нас і цього разу змагалися не ідеї та програми, а – гроші та бізнесінтереси? Цим безпардонцем виявився повзучий популізм і посибілістських «верхів», і революціонарних «низів». Розбуджений Майданом кінця 2004 р. народ розколовся на дві частини, які й понині «живуть або революційним маренням, або ж мрією про контрреволюційний реванш», а звідси – і його «схильність до того, щоб віддавати свої голоси за відвертих популістів, – і за «Тимошенко-визволительку», і за «Януковича-рятівника». [2]

На цьому тлі напрошується оцінка-прогноз: якщо двадцять п’ять мільйонів виборців у програмах, проектах і самоатестаціях солідної групи електоральних суб’єктів не помітили ані крихти політичного реалізму в інтерпретаціях сучасності та конструктиву у баченні перспективи; якщо вони не повірили тверезому аналізові внутрішніх і зовнішніх реалій поточного моменту у програмах, проектах і самоатестаціях іншої групи електоральних суб’єктів і віддали левову перевагу пустопорожнім «обіцяльникам» з числа тих, що «жадають влади» будь-якою ціною, політичним імпотентам та аполітичним непрофесіоналам, яких до законодавчої та державотворчої діяльності у цивілізованих країнах, як то кажуть, «на гарматний постріл не допускають», – усе це елементарно свідчить про те, що увесь дорослий масив народу буквально потонув у популістському болоті. А вже на цьому фоні, «приземлено» говорячи, нещасній країні на найближчу перспективу «світить»

• нескінченний «серіал» соціально-економічних криз і загрозливе припинення притоку в економіку будь-яких інвестицій;
• погрязання в євразійський простір, який по-своєму перманентно кризує, і відкладення на невизначене «потім-потім» руху у бік євроатлантичних рубежів;
• внутрішня політична нестабільність і ще не одна конституційна реформа;
• ще кілька псевдо - «революційних майданів», найімовірніше, червоно-сіруватих кольорів і, зрештою, дострокові парламентські вибори...

Ось такою мені бачиться ціна нашого популістського гріхопадіння у «березневі іди» 2006 року.

Визнаюся: я – мізантроп тому, що не люблю, мінімально – не поважаю месіаністських «вождівських» управлінців, фальшивих народолюбців, розумових лінивців-агуманітаріїв, аполітичних патріотичних тупиць, автокар’єрних бюрократів, технократичних насильників, усіляких тугодумів у політиці, властолюбців за будь-яку ціну та інших подібних анти-типів. Бо ж точно знаю: усі вони і є втіленням і «наповненням» реакційного явища політичного популізму. Упевнений і у тому, що саме носії рис, характерів та якостей цих анти-типів заздалегідь планували, ретельно підготували і «технологічно» провели березневі вибори. Ось такий я «вибірковий» мізантроп у політичній сфері. Але, запевняю, мій мізантропізм не чайльдгарольдівського, декадансно-безвихідного гатунку, – він, скоріше, аналітико-самокритичного штибу.

Поміркуймо над тим, чому та як таке з нами могло статися...

Традиційно популізм – як сенсовий зріз суспільно-політичної діяльності – пов’язують лише з представниками правлячих «верхів». У солідному російському науковому виданні початку 90-х років так і зазначалося: популізм – це діяльність політико-урядовуючих верхів, «які мають на меті забезпечення собі популярності в народних масах ціною безпідставних обіцянок, демагогічних гасел, загравання з масами тощо» [3]. Як бачимо, тут популізм представлений односпрямовуваним кратологічним рухом чиєїсь політичної волі «зверху ­– вниз», на адресу народних мас. Смію констатувати: це зліпок з реалій досить вже архаїчних часів. «Світова політична практика майже нічого не знає про нашу, українську практику», – спересердя констатував В.М. Литвин на засіданні парламенту 4 квітня ц.р. Звісно, малися на увазі численні політичні популізми в контекстах і поточної електоральної практики, і ближньої ретроспекції, – унікальний у світовій політиці «третій тур» (або ж «пере голосування») на президентських виборах 2004 р.; досить часті політико-правові, а не «чисто» юридико-правові рішення Верховного Суду та судів інших інстанцій; тихі, «під сурдинку» дезавуації або ж просте невиконання парламентських законів і нормативних рішень усіма гілками та органами політичної влади; ситуативне ігнорування судових ухвал у центрі та на місцях тощо.

Але не лише цього, «верхівського» популізму не знає світова політична практика. Напевно, не знає вона й ... явища автонародного популізму, – коли народ неначе «заграє з самим собою» чи, як Луї Пастер, смертогероїчно експериментує над собою; коли лідерські групи «народної еліти», як «кульгавий біс» у Жіля Блази, наносять собі такі рани, які, як гадають, у змозі самі ж і вилікувати... Цілком поділяю мізантропічні висновки правозахисника С. Глузмана (виступ 29 березня по 5-му телеканалу) та депутата С. Хмари (заява РПУ в парламенті від 4 квітня): цього разу народ України «легковажно і цілком популістськи проголосував проти себе». Розумію також, що одними мізантропізмами не прояснити сутності явища, та й ситуацію в країні не виправити. Але відповідально констатую: на цих виборах наш начебто мудрий та досвідчений народ, напевно, безсвідомісно, повівся мінімум a là «біса» Ж. Блази. Натомість вчиняю за порадою Гегеля: не моралізуйте, – краще теоретично та доказово аргументуйте. Ось кілька до того штрихів.

(1) Політолого-соціологічний шрих. Автопопулістським, вважаю з досить давніх пір, ризикує стати той народ, який у силу різних обставин опинився і бідним, і непросвітним, і несамоорганізованим у соціально-політичному сенсі. Розшифрую цю політологему. Три хвилі політичних суверенізаторів України – романтичні ліберали, прагматичні демократи і помаранчеві революціонаристи – зробили дуже багато задля того, аби (а) так званий «маленький українець» опинився крайнім мізераблем у майново-економічному сенсі; аби (б) у країні знищити будь-яку систему політичної просвіти і без того малограмотних народних «низів» та аби (в) створити більше сотні псевдополітичних партій «під окремих лідерів», а не «під соціальну базу» окремих сегментів народної маси з конкретними життєвими запитами та зажаданнями, потребами й інтересами. Як наслідок, на даних виборах популістські імпульси «зверху» і «знизу» зліпилися і перевтілилися у феномен не демократії низів, а вседозволеності верхівки «любих друзів».

(2) Політико-економічний штрих. Усі три групи політичних суверенізаторів вперто говорять про те, що в країні «мають перемогти ринкові відносини». Усі ж безтямно забувають про те, що у феномену «ринкова економіка» є ще два структурних елементи, – «ринкові інститути» та «ринкова ідеологія». А, забуваючи про подібні «деталі», – усі «ринкові дискурси» перетворюються на звичайнісіньку популістську риторику, а насправді ж тут можна добитися лише «вдосконалювання» реально існуючого примітивного базару. Попри все те, відносно нещодавно Дядя Сем визнав нас «країною з ринковою економікою». Подумалось: якщо й США проходять всліпу повз діалектику зазначених трьох ринкових елементів, – значить, і вони популістськи поводять себе до України, як багатій – до бідного родича. Повернувшись до внутрішніх наших справ, можна констатувати: той базар – у примітивних популістських інтерпретаціях – фігурував ледь не в усіх передвиборних програмах недавніх електоральних суб’єктів.

Утім, якщо глибинніше вдивлятися «в обличчя» цього явища, спостерігаєш якесь «потаєнне дно». То, виявляється, і є так званий «подвійний стандарт»: одне – «для народу», інше – «для себе». І все – у популістській упаковці. Авжеж, «вмонтовані» у систему правління країною кланово-олігархічні сили будують для себе «свій чорний ринок», – і не популістськи спрощений, а справжній, з належною аутентичною атрибутикою: більше половини ВВП вироблюється «в тіні» (там трудящі отримують непогані «конвертні» зарплати, але – в обхід офіційних податкової та пенсійної систем); там в честі позаправове накопичення прибутку; процвітають «планові» економіко-фінансові кризи, штучні інфляції/дефляції і примусова економічна еміграція/іміграція; іноземна валюта давно вже є справжнім «регулятором» національної економіки і т.п. Отже, два «економічних ринки»: один справжній, але «для своїх», другий – спрощено умоглядний, але «для народу». Обидва ж – під популістським фльором та оком правлячих політичних кіл.

(3) Специфічний штрих – буденно-побутовий. Популістське «середовище» – як у «верхах», так і в «низах» – особливо активно формується під час плебісцитарних та соціумо- і державотворчих кампаній, процесів і акцій. Чому? Гадаю, тому, що тоді обидва «колективні актори» політичного процесу – правлячі верхи та народні низи – особливо акцентно та «чуттєво» зажадають одне одного, свідомо фальшивлячи щодо міри своєї «взаємо приязні». Ось щодо цього показовий політико-соціологічний епізод із контексту помаранчевих президентських виборів кінця 2004 р., який мені – у дослідницьких цілях – послугується трансметодологічним «містком» до березневих, 2006 року, парламентських виборів. Наведений нижче діалог іноземця і нашого «провінційного активіста», як на мене, багато чим прояснює феномен автонародного популізму в сьогоденній Україні.

Отже, той епізод. Іноземний аналітик, який прихильницьки ставиться до нової України, під час відомих «майданових посиденьок/стоянок» тривалий час спостерігав за чоловіком передпенсійного віку з інтелігентним обличчям та одягненим дещо «по-провінційному». Останній весь час перебував у русі: перебігав від однієї групи до іншої, вів перемовини з лідерами угруповань, кликав «швидку» до хворих, гучно коментував чергових промовців тощо. Після виступу з «головної трибуни Майдану» одного «джиджейського агітатора» той активіст гучно сказав: Воо! Молодець! Гарно і складно бреше... Ось тут-то іноземець і вступив у діалог з тим «активістом»:
– Нащо ж ви аплодуєте і схвалюєте виступаючого, якщо впевнені, що він бреше?
– А у нас кращих немає: усі одне одному брешуть і роблять вигляд, що є членами однієї спільності українства, – відповів «активіст».
– У нас це називали б популізмом, – зауважив іноземець. – А ви яким словом це іменуєте?
– Цим же словом і ми іменуємо, а ще – «словоблудством», – відгукнувся «активіст» і щільніше наблизився до іноземця. – Судячи з вашого акценту у вимові, ви – поляк або ж чех? Та це й не важливо... Так щоб ви знали: ми не полюбляємо заможніших за нас і усіляких начальничків – і боїмося їх, і ненавидимо, і ладні попилізувати перед ними. (Кілька хвилин іноземець уточнював сенсозміст підкреслених слів, і це надихнуло «активіста» на поглиблення своєї думки). Це у вас «свобода вибору», бо ж маєте повсюди кадри кваліфікованих політиків, а у нас – усі отаке тріпло, особливо в «глибинці».
– Ви теж із «глибинки» чи з «центру»? А ким ви працюєте? – став заглиблюватися іноземець у біографію «активіста».
– Я живу в районному центрі над Бугом, вчитель історії, на порозі мізерної пенсії. А мій шкільний товариш, який закінчив торгівельний технікум, у роки так званої «ліберальної незалежності» накопичив певний капітал, – тепер він і є тою «поважною елтедеушною особою», яка відрядила мене сюди «активничати на площі».
– І багато вас таких? – запитався іноземець. «Активіст» же відповів адекватніше за задум іноземця:
– «Елтедеушників» – мінімум одна третина дорослого населення країни; таких, як я і ми на цій площі, – напевно, половина населення. Процентів з п’ятнадцять – це багатії, а ще понад сім процентів – супербагатії. Та ось що я вам ще скажу: оті 50 % біднющого населення у нинішній політиці «бовтається» у трикутнику «багаті – досить багаті – супербагаті», тобто «імітують активну революцію» на цій площі. Ви назвали це явище «популізмом»? Може, й так...
– І ви усі свідомо таким чином себе поводите? – запитав іноземець.
– Коли свідомо, а коли – за інстинктом того розумного собаки, який «точно знає», на кого слід гавкнути, а кому й руку лизнути... Та все тому, що за усі так звані «незалежні роки» керівники усіх рівнів – від столиці до району – так зрозуміло народу й не пояснили: Хто є хто у нашому «новому суспільстві»? Куди йдемо і за чим? Хто та що на нас чекає у так званому «ринковому майбутньому»? Ось такі ми, як ви сказали, популісти...

Іноземець засвідчував мені, що саме у цьому, «собако-колізійному» місці до діалогуючих із наростаючою та виразно негативістською увагою стали прислуховуватися сусідні «революціонери», – почали втручатися у розмову, коригувати по-своєму запитання/відповіді сторін. Звісно, усім тим вони стали засмучувати «районного активіста», який, у якусь мить, просто зник у натовпі...

З усієї цієї колізійності я про себе став виводити деякі узагальнення «в тему». Радянська система «планомірного» облаштування життєдіяльності «простих людей» з самого початку була «начинена» популістською концепцією: ота «проста людина» – не самоціль, а засіб для утвердження влади над нею «верхів». Змінювалися і вдосконалювалися лише методи реалізації цього антигуманного завдання. На головних етапах «будівництва нового світу» основним тим популістським методом був психонасильницький тиск на людину. Що й втілився у горезвісну сакраменцію Й.В. Сталіна: «Бояться, – отже, поважають!..»

В усьому цивілізованому світі, скрізь і завше народ – джерело політичної влади. Але народ, який і обирає, і поважає свою владу з остраху, це – народ-боягуз і популіст, який ніколи не стає об’єктивною соціальною базою тої влади. Першому це відчути і наочно в тому переконатися довелося М.С. Горбачову, – під час проведення Всесоюзного референдуму за оновлення моделі радянської федерації: височенний процент «народної підтримки» у режимі «pro» і стрімкий розпад СРСР і КПРС у фактичному режимі «contra». Це – ознака народнонизового популізму. Наймогутніший на планеті авторитарний режим сконав не 19 серпня 1991 р. (під час «декаенесівського заколоту») і не 8 грудня 1991 р. (під час підписання «Біловезької угоди трьох лісових слов’янських братів»), – він системно розвалювався протягом усього того 1991 р. під ударами тихоболотного автонародного популізму.

Ця ж – прогресуюча («у підсоціальному грунту») проекція стала проявлятися і в політичній історії нової України. Але не суцільно та одночасно, а дисперсно та трьома латентними кривими: 1) від 96 % підтримки ідеї незалежності 1 грудня 1991 р. – до 10 млн. голосів за повернення до соціалізму під час президентських виборів у листопаді 1999 р.; 2) від 93 % «всенародної підтримки» ідеї екс-Президента «на обмеження свавілля парламенту» під час Всеукраїнського референдуму («за народної ініціативи»!) від 16 квітня 2001 р. – до 48 % голосів «за представника влади» на президентських виборах кінця 2004 р.; 3) від 52 % голосів на підтримку В.А. Ющенка плюс «Нашої України» на президентських виборах кінця 2004 р. – до 14 % голосів за «Нашу Україну» (читай: за В.А. Ющенка) на парламентських виборах березня 2006 року.

У політичному підгрунті усіх трьох системних латенцій – та ж «робота» підступного автонародного популізму. Нагадаю давньолатинську максиму: Nihil possumus contra veritatem (нічого не можна вдіяти проти істини). Латинці підказують: не лише правлячий політикум «грає з народом у політику», а й народ інколи може підступно грати з політичними верхами «у піддавки», мінімум – лукаво підігравати їм. Згадаймо вище наведену провінційним істориком метафору про «розумну собаку»... Мені ця метафора нагадала недавній епізод – лютого 2006 р., – про популістський «інструктаж» одного крупного політикуса «мас виборців, які його обожнювали». На запитання «з глибин народних», брати чи не брати хабарі напередодні голосування, той відповів: «Беріть усе, що дають, а голосуйте за совістю» [4]. Вчитаймося – вдумаймося: у цій «мудрій пораді» рідному народові – ситуативно роздвоюватися – не епітафія, а глорія сьогочасному українському політичному популізмові як феномену реальності.

Повернуся у теоретичні емпіреї проблеми і констатую: таким, поступово-системним чином у політичній сфері кризуючої країни (раніше – СРСР, нині – суверенної України) закономірно конституюється популістський театр абсурду, на підмостках якого усі актори свідомо «виконують не ті ролі» і «промовляють не ті слова». Весняна Україна 2006 р. – суцільний театральний абсурдизм: країну загнали у ще більш жахливий кризовий кут, ніж це було до виборів, і з нього вже немає двох альтернативних виходів, – або/або, як у комедійного «товариша Саахова», – а є кілька «лінійних виходів», неначе навмисно вибудованих за «концепцією доміно»: перерахунок (частковий/повний) голосів – розпад коаліції – відставка уряду – дострокові парламентські вибори – перегляд конституційного модусу... В кінці «ланцюжка», не виключено, – контрреволюційна гідра дострокових президентських виборів...

Чи можна на якомусь етапі припинити, чи бодай призупинити «падіння кісточок доміно»? Гіпотетично, можна. Наприклад, як в одній презумовній колізії у Р.М. Зварича, – коли комусь можна було б вчасно завдати «максимального політичного удару» за зрадницьку поведінку [5]. Ось і заковика: а кому б належало наносити той удар, якщо ж буквально в усіх «рильце у пушку»? Сиріч, усі – популісти: законотворці і виконавці, обрані і виборці... Саме час аналітично та неупереджено, – але й з дозою тверезого мізантропізму а là Гоголя, – замислитися над фундаментальним: Чому ж так сталося? Що об’єктивно, а що суб’єктивно вело і привело країну на край зазначеного бездоння?

Вище вже констатувалося, що на березневих (2006 р.) виборах і «верхи» і «низи», – усі погрузли у бездонному популістському болоті... Теоретично даний казус можна пояснити проникненням у суспільне мислення і масову політичну поведінку так званої «інструменталістської діалектики», яка «гарні» цілі засадовує на здійснення «поганими» засобами. Носіїв якостей подібної діалектики Гегель у бесіді з Гьоте (18 жовтня 1827 р.) називав «людьми розумово травмованими» [6]. Звісно, класиків такого рівня апостеріорі виправляти не можна, – хіба що їх можна лише корелятивно переосмислювати. Отже, висновок: популіст – це людина, травмована не у біофізіологічному, а в політико-психологічному сенсі.

Як історико-політичний соціум, ми – ще у першій половині 90-х років – опинилися у глибокій «вовчій ямі», – та з вини, головним чином, правлячих політикумних кіл, – буде вони спочатку називалися б романтичними лібералами, затим – прагматичними демократами і зрештою, – помаранчевими революціонерами. За великим рахунком, уже в сьомий електоральний раз з нами розігрується біблійна контроверза: коли сліпий веде сліпого, обидва падають у яму. Чому про «двох сліпих» мовлю? Так, так, двоє колективних електоральних суб’єкти,– і нав’язливі політико-вождівські поводирі, і ведений ними народ, – уже п’ятнадцятий рік поспіль щоразу на вибори йдуть всліпу: народ ще ніколи не міг збагнути, хто, на що та куди його кличуть, а поводирі, – куди його слід вести та задля чого.

Дана психополітична «травмованість» ледь не всіх наших дорослих сучасників є підсумком «роботи» зазначеної інструменталістської діалектики протягом багатьох століть. На сьогодні вона виявилася попереднім «передпокоєм» шизофренічного популізму багатьох рідних «верхів» і рефлексивною надбудовою автонародного популізму «маленьких українців» у низах. Синтезний підсумок – найдивніший парадокс: «...Складаючись з надзвичайно продуктивних, розумних і самодостатніх індивидів, слов’янська психокультура неспроможна інтегрувати їх у раціональний соціум. Іншими словами, вона продукує з розумних людей суспільство дурнів. І слово «дурень» не слід сприймати як психоінтелектуальну чи етичну характеристику. Це – лише риса, що виявляє глибинний ентропійний дисбаланс суспільства». [7]

На підтвердження суворого діагнозу колег політичних психологів – суто політолого-етатологічна «підкладка»: у нашій транзитній країні ще немає майново та політично структурованого громадянського суспільства внизу і правової та соціальної держави вгорі. Більше того, ці три різносенсові одиниці – країну, державу, суспільство – ледь не всі наші провідні фігури на основних політико-кратологічних щаблях світоглядно ототожнюють, зліплюючи в один популістський феномен – «державу»; інколи навмисно заплутують, а ще зрідка – цілеосмислено проявляють незацікавленість у тому, аби їх диференційовано артикулювали на законотворчому рівні, популістськи жонглюють ними особливо в процесі підготовки та проведення виборчих кампаній та соціумо- і державотворчих акцій. Яким же чином так званому «простому народові» свідомісно брати участь у виборах, – якщо ж йому апріорі не ясно, «на якому світі живе», хто є хто та що є що у цьому світі?.. Спробуймо, скажімо, екстраполювати на матрицю політичної свідомості «маленького українця» новосленгову мову наших лідерів першої руки: «Ми розбудовуємо квітучу державу...» (Л.М. Кравчук, січень 1992 р.; малася ж на увазі «країна»); «Україна є багатонаціональною державою...» (Л.Д. Кучма, липень 1994 р.; малося ж на увазі «суспільство»); «Держава, в якій ми живемо» (це – назва розділу «Програми дій» уряду Ю.В. Тимошенко, лютий 2005 р.: малася ж на увазі «країна»); «Тільки-но наймогутніша країна світу – США визнала наше суспільство державою з ринковою економікою...» (В.А. Ющенко, лютий 2006 р.; тут понятійно щось коментувати зайве та й взагалі важко...)

Впадає в око поняття «держава», яке у висловлюваннях наших перших осіб буквально нав’язливо майорить. Чи це випадково?.. Популізм і держава – як політичні феномени – перебувають у «союзницькій підпитці» (та за «посередництвом» політичної партії!) вже добрі дві тисячі років, – з моменту виникнення в Давньому Римі часів Юлія Цезаря «pars popoli» братів Гракх («популярної, упізнаваної в народі партії»). На сьогоднішньому Заході цьому союзові дедалі упевненіше покладається край. Та й сам процес зміцнення демократії у цивілізованому світі протікає у діалектичній супрязі з унезалежненням громадянського суспільства від політичної держави. У цивілізованому світі під «державою» розуміють сукупність політичних влад, що перебувають під наглядом права та які – за дорученням народу – урядовують деякими його публічними справами, зокрема, – правозахисними, економіко-обмінними, оборонними, інформаційно-інфраструктурними, науково-технологічними, міжнародно-представницькими, гуманітарно-консульськими та ін. Але не більше. Даний процес там називають «дерегуляцією» – функціонально-кратологічним та правовим обмеженням поля і можливостей втручання політичної держави у справи громадянського суспільства [8]. До речі, – ось де «секрет» провала на референдумах у травні 2005 р. в Нідерландах і Франції «сильної» Конституції ЄС, – у країнах, де здавна існують по-справжньому сильні, розвинені громадянські суспільства та підконтрольні їм у міру сильні правові держави. Вимальовується примітна колізія: чим сильніше у якійсь країні громадянське суспільство та обмеженіше авторитарне поле домінації держави, – тим непримітніше у «вищих» і «нижчих» колах тої країни панування політичного популізму.

А у нас – ледь не все навпаки... Впадає в око суто наша «заковика»: у передвиборних програмах двох десятків електоральних суб’єктів – партій і блоків – містився сленг «сильна держава». Ось і виходить одне з двох:

• або лідерські фігури у тих колективних суб’єктів не розуміють, що сильна держава у безсилій країні, – це й є «тотально одержавлене суспільство, в якому всі соціальні процеси можливі лише як державні, а всі державні стосунки ототожнюються із суспільними» [9] (у такому разі вони – елементарно неграмотні, низько професійні політики і, як наслідок, – стихійні популісти);
• або ж вони у теоретичному плані дещо про ці матерії відають, а в суто праксеологічному сенсі багато у чому причетні до процесу створення у нещасній країні тільки-но змальованого «тоталітарно одержавленого суспільства» (у такому ж разі вони – свідомі своєї місії популістські політикани).

Ці дві категорії «писаних», але в нас недоописаних, політичних популістів я вивчаю два десятиліття. На них відчутно наштовхнувся наприкінці 80-х років у надрах «революційної перебудови» та саме на грунті обговорення проблеми, якої вже торкнувся вище, – тріадної проблеми співвідношення політичної просвіти трудящих мас, побудови правової держави і громадянського суспільства у кризуючій країні. Висновок травня 1990 р. виявився, – якщо критичніше подивитися на незалежницькі реалії, – підозріло пророчим: «...Без політичної просвіти мас ми популістськи заграємо з ними, а бездіяльнісні управлінсько-керівні кадри, яким належить цим займатися, об’єктивно перетворюються на популістських маніпуляторів... Правової держави не буває без зрілого громадянського суспільствва, одне зумовлює інше, і якщо люди не знають, що то є таке та як їх слід розбудовувати, то вони просто нічого не робитимуть, а тим часом над ними поволі може запанувати авторитарне політичне начало...». [10]

Вже в першій половині 90-х років новоукраїнські «розбудовники» правової держави і громадянського суспільства у лише формально вільній країні виявилися двома підгрупами тих же політичних популістів, – а) недосвідченими і непросвітними у політолого-етатологічних матеріях ліберальними романтиками та б) мобільними мімікрійцями у зазначених матеріях і – водночас – досвідченими пострадянськими бюрократами «євро комуністичної» орієнтації. Представники обох груп, волюнтарно ієрархізуючи правлячий політикум, обєктивно опинилися популістами на грунті інтерпретації завше і скрізь демонічно важких питань політико-транзитного часу: «З чого розпочати розбудову нової Вітчизни?», «Що конкретно слід робити на обраному шляху перетворень?», «На кого та доки спиратися у боротьбі за реалізацію кінцевої мети руху?» тощо. При цьому обидві групи суверенізаторів України забулися ... про народ. Точніше, вони, за словами Б. Рассела (що були сказані на адресу більшовиків початку 20-х років ХХ ст.), стали проявляти «квапливу філософію руху вперед повз голови народу», «надто сміливе прагнення створити новий світ без належної підготовки його в поглядах і почуттях простих людей». [11]

Коли я – у тій же першій половині 90-х років – став робити деякі аплікації застережень великого британця до вітчизняного грунту, наштовхнувся на цілком нове явище: у нас виник і міцнішав «свій популізм», – і в середовищі правлячих верхів, і в соціальному фундаменті народних низів. Судячи з рядків багатьох державознавчих документів та законодавчих актів того часу, можна було зрозуміти, що рідна течія популізму базується «не на науково-інтелектуальному осмислюванні світу взагалі та світу політики зокрема, а на буденній свідомості або ж так званому здоровому глузді». Найдивнішим відкриттям «для себе» виявилося наступне: у верхів і низів «є один спільний ефективний засіб популістського впливу одне на одного, – політична партія». [12]

Як на мене, з тих пір мало що в нас змінилося. Означеними гріхами страждали і досі страждають і наступні (за романтиками і пост-«євро комуністами») «народофільці», – технократичні мрійники, комсомолятські банкіри-олігархи, націонал-демократичні «мовні суверені затори» країни, прагматичні реформатори, «найсправедливіші у світі» комуносоціалісти, «руськомовні українці» євразійської орієнтації, євроатлантичні «гарвардські випускники з надзбручанським акцентом», помаранчеві революціонери тощо. Спільний їм усім «пам’ятник» – мозаїчна (аж до миготіння в очах і мізках!) низка, більшою мірою, псевдополітичних партій, які певний час тому – через «свій» парламент, прийняли пропорційний електоральний закон, а в березні 2006 р. групка «найпатріотичніших» (читай: найпопулістських) серед них, авангардних сил ... перемогла свій же популістизований народ. Підсумки тої «перемоги» країна осмислюватиме ще довго, – напевно, й після того, як закінчиться бодай одна «розкрутка» зазначеного вище «лінійного ланцюжка доміно»: розпад коаліції – відставка уряду і т.д.

Жодна з партій-переможниць в мене не викликає до себе щирої поваги ані платформою, ані програмою, ані ідеологією своєю, – бо ж усе те – атрибутика мізерабельного популізму. Особливу відразу у багатьох викликають ... «кадри професіоналів», які рябіють у перших десяти-двадцяти рядках списків партій-переможниць. Добра половина усіх списків більш-менш відомі ... жагою до влади і грошей, фальшивим патріотизмом і духовно-професійним невіглаством, непережитою особисто увагою до потреб та інтересів народних. А ці ж «якості», як я уже зазначав, і складаються у потенціал самого феномену політичного популізму. Саме подібні політичні угруповання, презумував майже триста років тому (1725 р.) великий італієць Дж. Віко, «затіваючи вперту міжпартійну боротьбу, ... починають перетворювати міста у ліси, а ліси – у людські барлоги» [13]. І вже перші перемовинні перегони зі створення або «помаранчевої», або «демократичної», або «великої» коаліції, – вже вони виказують деякі ознаки та атрибуції із контексту того «барлоготворення». Що далі?...

Хіба можна благоговіти перед подібними «демократичними переможцями»? Хіба після аналізу авгієвих стаєнь вітчизняного популізму можна не бути, – хоча б і частковим, – політичним мізантропом? Але... Із мізантропією у політичній сфері діється одна мало вивчена метаморфоза: бодай незначна і тиха, але мажорно-світла нотка у теситурі популістського какофонізму, – іноді бодай вона одна здатна вселяти у душу аналітика деякий оптимізм. Оте саме сталося зі мною цього разу: сам по собі той факт, що найпопулістська в країні «партія влади» – навіть за умов прикладання нею велетенських зусиль – отримала лише сьому частину народних голосів, – саме цей факт говорить про те, що ми починаємо реально жити у вільній країні. У призмі моєї «хворої теми» цей же факт засвідчує й те, що популізм нас лише здорово «прим’яв», – остаточно ж не переміг... Ми вижили.

Але й тут маю якесь напівмізантропічне застереження: видужування від політичного популізму станеться не «автоматом»... У міру нашого політичного змужніння, – тобто створення в багатонародній країні «місцевих» типів політичного громадянина, єдинокраїнової етнополітичної нації, зрілого громадянського суспільства «внизу» і правової та соціальної держави «вгорі», – лише у міру цього висходження колись вдасться і подолати популізм як політичних верхів, так і народних низів. Задля цього знадобиться лише маленька «деталь», – загнати його у рамки діалектичного квадрата: «цілісна демократизація всієї політичної сфери – наскрізна політична просвіта усіх соціопоколінських верств народу – професіоналізація будь-якої урядовуючої діяльності – верховенство права». Боюсь тільки одного, – що це станеться не скоро і не за життя нинішніх соціовікових і політичних поколінь. Але вже цю діалектику нікому не прейдеші…

Джерела інформації

1. Скачко Владимир. Многоплановый пат. Серая зона после победы. Кто кого победил? // Киевский телеграф. – 2006. – 31 марта – 6 апреля.
2. Див.: Солод Андрей. Страна разгульной демократии // Киевский телеграф. – 2006. – 31 марта – 6 апреля.
3. Популизм. – У вид.: Политология. Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И. Аверьянова. – М., 1993. – С. 306.
4. Цит. за: Еременко Александр. Заговор чиновников // Киевский телеграф. – 2006. – 31 марта – 6 апреля.
5. Цит за: Бень Анатолій. Він же Президент, він же керівник вищої ради коаліції... То нехай уже й опозиції // Голос України. – 2006. – 14 квітня.
6. Цит. за: Эккерман, Иоганн Петер. Разговоры с Гете в последние годы его жизни / Пер. с нем. – М., 1986. – С. 548.
7. Донченко Олена, Романенко Юрій. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К., 2001. – С. 18.
8. Див., напр.: Гогвуд Браєн, Ган Луїс. Аналіз політики для реального світу / Пер. з англ. – К.. 2004.
9. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. Навч. посібник. – Ірпінь, 2001. – С. 436.
10. Варзарь И.М. Достаточна ли теоретическая обоснованность проекта Платформы ЦК КПСС к ХХVІІІ съезду партии? / Под знаменем ленинизма. – (Москва) 1990. – №9. – Май. – С. 13 – 14.
11. Див.: Рассел Бертран. Практика и теория большевизма / Пер. с англ. – М., 1990. – С. 6.
12. Див.: Варзар Іван. Із контекстів минулих літ. Вибране. – Книга 1: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. – К., 2003. – С. 97 – 98, 135.
13. Див.: Вико Джамбаттиста. Основания новой науки об общей природе наций / Пер. с итал. – Москва – Киев, 1994. – С. 469.