Перша фаза розвитку придністровського конфлікту стала конкретним виявом процесу розпаду Радянського Союзу. Розбіжності між суб’єктами конфлікту окреслилися у середині 1989 р. Основним предметом цих розбіжностей стали зовнішні чинники. Молдавська та придністровська еліти по різному ставилися до процесу розпаду СРСР. Молдавська еліта вбачала в цьому розпаді сприятливі умови для реалізації своїх національних інтересів, пов’язаних з виходом з СРСР та возз’єднанням з Румунією, тоді як для придністровської номенклатури такий варіант розвитку подій був абсолютне неприйнятний. У такій ситуації свій політичний владний статус вони намагалися зберегти через приєднання до союзного Центру, а також його дій щодо нейтралізації дезінтеграційного процесу. Так дві еліти Молдови, республіканська і придністровська, опинилися по різні сторони барикад.

З перебігом процесу перебудови між зазначеними елітами постали економічні протиріччя. Придністровська номенклатура не бажала втрачати контроль над потужними економічними ресурсами регіону. Вихід Молдови зі складу СРСР і проголошення незалежності одночасно означали передачу всієї державної власності республіки в розпорядження республіканської владної номенклатури. Отже, протягом 1989-1990 рр. молдовська та придністровська владні еліти усвідомили несумісність своїх інтересів і те, що їхня реалізація зрештою призведе до конфлікту. Чітке усвідомлення того, що реалізація інтересів може бути досягнута тільки через конфлікт, прийшло як до республіканської еліти, так і до придністровської владної номенклатури вже у середині 1990 р., після чого дії сторін почали набувати відверто конфліктних ознак.

Однією з найсуттєвіших особливостей розвитку конфлікту в Придністров’ї можна вважати те, що його латентний етап тривав досить стислий час, а його фази накладалися одна на одну. Так, ознак другої фази розвитку конфлікт набув одночасно з формуванням суб’єктів конфлікту.

31 серпня 1989 р. сесія Верховної Ради Молдови ухвалила Закон «Про функціонування мов», а за рік - Закон «Про мови», згідно з яким державною мовою вважалася румунська з одночасним переходом на латиницю. Такі законодавчі дії офіційного Кишинева виявилися могутнім джерелом стихійної мобілізації населення Придністров’я. Підтвердженням цьому стали стихійні політичні страйки, що прокотилися в Тирасполі, Бендерах, Рибниці та інших містечках придністровського регіону.

На відміну від інших конфліктів посткомуністичного простору це була не етнічна, а саме лінгвістична мобілізація. Мова виявилася тією силою, яка консолідувала населення перед лицем небезпеки потрапити в інше невідоме і незрозуміле мовне середовище. З іншого боку, така стихійна мобілізація підштовхнула придністровську номенклатуру до більш рішучих і радикальних дій. Вона скористалася цією стихійною мобілізацією, отримавши в ній опору для зміцнення своїх позицій у протистоянні з республіканським центром. Так відбулося об’єднання придністровської владної еліти з масами. Соціальній стихії необхідна була організація, керівні структури, лідер. Придністровській номенклатурі своєю чергою був потрібний потужній соціальний ресурс. Потреби тих та інших у цьому об’єднанні були задоволені. Стихійні виступи протесту завдяки такому об’єднанню стали керованими і перетворилися на організовану політичну силу.

Іншим чинником мобілізації став суто політичний, пов’язаний з боротьбою за збереження СРСР та радянського способу життя на території Придністров’я. Цей чинник на відміну від першого був привнесений у соціально-політичний рух населення Придністров’я придністровською номенклатурою. Так до середини 1990 р. відбулася консолідація населення навколо придністровської номенклатури, і відносини між Тирасполем і Кишиневом переросли у структурну конфронтацію з чіткими ознаками «війни законів». Вільні демократичні вибори до місцевих та республіканських органів влади завершили політичне структурування двох сторін конфлікту: при владі в Придністров’ї та Кишиневі опинилися дві політичні сили, абсолютно протилежні за своїм ідеологічним і політичним спрямуванням.

Така чітка поляризація суб’єктів, усвідомлення несумісності цілей та використання ідеологічної складової є ознаками третьої фази латентного етапу розвитку конфлікту.

23 червня 1990 р. після того, як до влади в Молдові прийшов Народний Фронт, Верховна Рада республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет Республіки Молдова. У відповідь на Другому з’їзді народних депутатів Придністров’я усіх рівнів, що відбувся в Тирасполі 2 вересня 1990 р., було проголошено про створення Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) і заявлено про наміри будувати свою республіку за межами державності Республіки Молдова. Паралельно ПМР ухвалила закон, згідно з яким на території Придністров’я запроваджувалося три офіційні мови: молдавська, російська і українська.

Коли внутрішній потенціал консолідації було вичерпано, ворогуючі сторони почали шукати зовнішніх союзників. Праві на чолі з Народним Фронтом Молдови звернулися за підтримкою до Румунії та російських демократів. Керівництво ПМР розраховувало на допомогу консервативної владної союзної номенклатури.

Певну перспективу для Придністров’я давали нові проекти Союзного Договору, згідно з якими вони мали отримати повноправний статус суб’єкту Союзу, а відтак позбутися підпорядкування Кишиневу. Реалізація союзного сценарію передбачала також воєнно-силову підтримку з боку союзного Центру в отриманні Придністров’ям свого самостійного статусу у складі Союзу. До реалізації цих московських планів ще тоді мала бути задіяна 14-та армія та інші частини Одеського військового округу. Законодавче забезпечення цих планів покладалося на депутатську групу «Союз», координатором якої виступав А. Лук’янов [1], але провал путчу поклав край здійсненню таких планів.

З 1991 р. конфлікт набуває ознак воєнно-політичної кризи. Протягом цього року конфронтація у зовнішньополітичному та внутрішньополітичному вимірі відносин між Кишиневом і Тирасполем посилилася. Кишинів визнавав незалежність Литви, Тирасполь ухвалював резолюцію про невизнання резолюції на підтримку незалежності Литви і одночасно висловлювався про підтримку дій союзного Центру, спрямованих на збереження СРСР.

27 серпня 1991 р. Молдова проголосила свою незалежність, 1 грудня 1991 р. Тирасполь відповів референдумом, на якому більшість його учасників проголосувала за будівництво незалежної держави, хоча при цьому у зверненні до міжнародного співтовариства не йшлося про вихід Придністров’я зі складу Молдови.

У червні 1991 р. стосунки між Кишиневом і Тирасполем набули ще більшої гостроти: молдавський парламент ухвалив «Закон про громадянство Республіки Молдова». Цей закон унеможливлював набуття подвійного громадянства. За законом жителям республіки, котрі залишили за собою російське громадянство, заборонялося обіймати громадські, державні та військові посади, що одразу ж поставило військовослужбовців 14-ої армії, дислокованої на території Придністров’я, у невизначене становище. Значною мірою такі рішення спонукали військовослужбовців 14-ої російської армії, 50% офіцерів і 90% прапорщиків якої були вихідцями з цього регіону, перейти на бік Придністров’я. [2]

Результати референдуму дали придністровській номенклатурі на чолі з І. Смирновим певне легітимне підґрунтя для формування власних структур державної влади.

Наприкінці 1991 р. І. Смирнов сформував перший загін Національної гвардії, паралельно республіканським створені підрозділи придністровської міліції. Командування 14-ої армії передало цим новим військовим структурам Придністров’я 20 тис. одиниць зброї. [3]

Діяльність парамілітарних збройних формувань Придністров’я призвела до їх зіткнення з республіканськими силовими структурами. Перша збройна сутичка відбулася 13 грудня 1991 р.

Структури молдавської поліції, розташовані в Придністров’ї, мали в своєму розпорядженні тільки легку стрілецьку зброю і не могли протистояти важкій зброї Національної гвардії Придністров’я. У цей період до складу гвардії почали долучатися нерегулярні збройні формування російських козаків з Росії. З кінця грудня 1991 р. до середини березня 1992 р. національні гвардійці разом з новоствореною придністровською міліцією на лівому березі Дністра почали поступово витісняти республіканські структури поліції, захоплювати їхні приміщення і адміністративні будинки, встановлюючи владу Тирасполя. Один з аналітиків назвав таке силове захоплення влади на лівобережжі Дністра «повзучим путчем». [4]

Спочатку такий наступ Тирасполя на осередки місцевої влади Молдови мав обмежений характер, але поступово за допомогою воєнно-силових методів Тирасполь встановив свою владу майже на всій лівобережній частині Придністров’я. Ситуація вимагала термінового втручання. У Кишинева лишався тільки воєнний шлях відновлення своєї влади на лівобережній частині території країни. 28 березня 1992 р. Кишинів оголошує у республіці надзвичайний стан. З цього моменту конфлікт переходить з латентного етапу розвитку у відкритий.

Головна мета Кишинева в конфлікті з Тирасполем полягала в розгромі збройних формувань Тирасполя і відновленні своєї політичної влади на всій території Придністров’я.

Тирасполь розцінив застосування молдавських сил безпеки та республіканської армії як відверту воєнну агресію проти Придністров’я. Воєнні цілі Тирасполя передбачали припинення «агресії» республіканських військ, зупинення їх наступу на Придністров’я, щоб потім контрнаступом відкинути їх за межі регіону. Політична мета Тирасполя полягала у встановленні своєї влади на всій території Придністров’я.

Наступ сил безпеки на лівобережну частину Придністров’я був зупинений збройними формуваннями Придністров’я. Окрема бригада поліції була обстріляна Національною гвардією і змушена зайняти позиційну оборону на правому березі Дністра.

Республіканська армія і сили безпеки Молдови програвали у співвідношенні сил. У розпорядженні молдавської армії була тільки та частина озброєнь, яку мали радянські частини Одеського військового округу, дислоковані на території Молдови поза межами Придністров’я. До них входили 4-ий Унгенський артилерійський полк, 803-ій ракетний полк, Кишинівська зенітно-ракетна бригада, 86-ий полк винищувачів МіГ-29 авіації Чорноморського флоту. Загалом військове угруповання молдавської армії разом з окремою бригадою особливого призначення налічувало близько 6 тис. осіб. Слід зазначити, що в той період Молдова не мала регулярних збройних сил. Республіканська армія на той час тільки формувалася.

На відміну від молдавських, придністровські збройні формування на той час мали величезний резерв озброєнь 14-ої армії. Вони могли спиратися на парамілітарні загони російських козаків, свою Національну гвардію і міліцію, а також на бойові підрозділи і частини 14-ої російської армії. На боці придністровських збройних угруповань воювали також диверсійно-розвідувальні підрозділи спецназу Росії [5]. Загалом придністровське збройне угруповання налічувало близько 10 тис. осіб. Пізніше чисельність цього угруповання була зменшена до 7700 осіб. [6]

З початку червня до липня ворогуючі сторони вдалися до позиційної війни. Лінія фронту розташовувалися по Дністру. У червні Національній гвардії Придністров’я за підтримки танків і артилерії 14-ої армії вдалося проникнути на правий берег Дністра і заблокувати в м. Бендери молдавські підрозділи міської поліції. Кишинів ухвалив рішення розгорнути воєнний наступ на Бендери.

Битва за Бендери, що відбувалася з 19 до 21 червня 1992 р., стала кульмінацією збройного конфлікту між Кишиневом і Тирасполем. Задум операції полягав у тім, щоб за допомогою бригади поліції особливого призначення звільнити місто від національних гвардійців і розблокувати місцеві осередки молдавської поліції. Республіканські війська в цей час мали прикрити дії бригади поліції з боку Тирасполя та нейтралізувати бронетехніку гвардійців та козаків. Місто також мали прикривати республіканські війська. Але вони своє завдання не виконали. Для прориву оборони молдавських військ придністровська сторона використала танкові підрозділи 14-ої регулярної російської армії, які почали обстрілювати місто. Протягом кількох днів у Бендерах точилися жорстокі бої. Оборону міста утримували сили окремої бригади поліції особливого призначення.

Розуміючи безперспективність подальших воєнних дій, офіційний Кишинів почав шукати посередників для підписання угоди про припинення вогню та мирне врегулювання конфлікту. На це рішення Кишинів підштовхнула велика кількість жертв серед мирних жителів під час боїв за Бендери: загинуло 620 і було поранено 3500 придністровців. [7]

З метою припинення бойових дій 21 липня 1992 р. у Москві відбулася зустріч президента Республіки Молдова М. Снєгура з президентом РФ Б. Єльциним, на якій була підписана угода про принципи врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні. З цього моменту конфлікт між Кишиневом та Придністров‘ям вступив у стадію деескалації.

Протягом ескалації і кульмінації збройного протистояння ворогуючі сторони вдавалися до різних форм і видів бойових дій. Молдавська сторона використовувала як наступальні дії, так і позиційну оборону. Придністровська – позиційну оборону, систематичні та контрнаступальні бойові дії. Придністровські гвардійці та загони козаків досить часто вдавалися до терористичних актів і диверсійних заходів.

З моменту підписання Московської угоди конфліктуючі сторони взяли на себе зобов’язання вжити всіх необхідних заходів для повного припинення вогню, а також будь-яких бойових дій один проти одного. З припиненням вогню сторони протягом тижня відвели свої війська, нерегулярні збройні формування, бойову техніку і зброю з лінії протистояння. Це дозволило створити зону безпеки між ворогуючими сторонами.

З метою забезпечення контролю за виконанням умов Угоди відповідно до Угоди була створена Об’єднана контрольна комісія, яка складалася з представників трьох сторін: російської, молдавської та придністровської. Місцем перебування цієї комісії визначено м. Бендери.

Відповідно до Угоди 14-та російська армія мала чітко дотримуватися нейтральної позиції. Обидві сторони конфлікту взяли на себе зобов’язання поважати нейтралітет і утримуватися від будь-яких протиправних дій стосовно військового майна військовослужбовців 14-ої армії та членів їхніх родин.

У результаті взаємоузгоджених дій представників Росії, Молдови та Придністров’я було припинено кровопролиття, встановлено мир і створено умови для політичного врегулювання конфлікту.

Джерела інформації

1. Кіндрась К. Дивна війна / К. Кіндрась, Л. Коханець // Голос України. - 1992. - 16 черв.
2. Лебедь А. В день, когда миротворческие силы уйдут из Приднестровья, я начну серьезно готовиться к войне // Известия. - 1993. - 26 февр.
3. RFE/RL Daily Report. - 1994. - № 156. - 18 August.
4. Socor Vladimir. Creeping Putsch in Eastern Moldova // RFE/RL Research Report. - 1992. - 17 January. - P. 9.
5. Бендеры. Странная война // Известия. - 1992. - 30 июня.
6. Chinn Jeff. Cause of Transdniestr (Moldova) // Peacekeeping and the Role of Russia in Eurasia / Ed. Lena Jonson and Clive Archer. - Colorado : Westview Press, 1996. - P. 109.
7. Фельгенгауэр П. Битва за Бендеры - главное событие месяца // Независимая газета - 1992. - 1 июля.