«Не бійтеся» (із звернення Івана Павла ІІ до українців)

«Чекисты способны влиять только на запуганное общество, и самый страшный для них враг – это свободный человек» (А.Литвиненко)

Дедалі більше часу й грошей на території Україні витрачається на пошук і розгляд моделей безпеки для держави, а отже – на визначення перспективної й оптимальної моделі збереження країни як геополітичної реальності. Одні тратять кошти на безпекові моделі, а інші, - навпаки, на моделі, котрі гарантують нездатність держави реагувати на зовнішні загрози. Нібито вершиною айсберга розгляду можливих безпекових моделей є конференції. Якщо не брати до уваги ці численні, але переважно порожні за змістом і типові за формою публічні заходи, що вже ледь не щодня з неабиякою помпою проходять у спеціальних місцях, на які з року в рік ходить приблизно одна група людей і які давно вже є не чим іншим як способом відмивання або утилізації у більшості випадків іноземних коштів, то тверезий голос на означену реалію майже не лунає.

В статье рассматриваются проблемы формирования и функционирования Организации Договора о коллективной безопасности с учетом стратегических интересов гражданского сообщества Украины. А также анализируются тенденции развития Единого экономического пространства и место Украины в этом процессе.

На шляху прогресування будь-якої соціогуманітарної наукової галузі постають, як правило, три вадові обставини: 1) неадекватне дефініціювання предмета дослідження; 2) нечіткі типологія та класифікація рівнів і умов буття предмета дослідження; 3) недоконче з’ясована логіка співвідношення свідомо-управлінського та спонтанного начал у реалізаційному бутті (розвитку) предмета дослідження. Нашому предмету – політичним процесам, – можна сказати, трохи „повезло” на грунті усіх трьох пунктів: у ряді закордонних і вітчизняних видань ближньої ретроспекції дано класифікацію основних соціально-політичних процесів та явищ перехідного стану, виявлено певні джерела їхнього саморозвитку, вказано на специфіку їх самоструктурування та на деякі моменти „зовнішнього впливу” на окремі з них. Позитивно виглядають історіографія, історіологія та аксіологія окремішної групи ПП, які „не-рівно” протікають у будь-якій багатонародній країні, – етнополітичних процесів.
І все ж, істинний загальний стан справ у гносеологічній царині нашого дослідницького предмета ще далекий від досконало потрібного…

Електоральні «березневі біди» завершилися. Якими б не виявилися – після різносенсових верифікацій – конкретні цифри та рейтинги, якими б не вимальовувалися парламентські коаліції, а з них якими б не відкристалізовувалися урядові команди, – політологічний підсумок за усіх умов залишиться один і той же, – багатошаровий, поліаспектний та досить прикрий: систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всекраїнової політичної нації, а в соціальному фундаменті – зрілого громадянського суспільства та аутентичної системи місцево-регіонального самоврядування. У кінцевому підсумку, країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою, – в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах. У найсуттєвішому, політико-кратологічному сенсі, як зауважує В. Скачко, в країні «фактично відбулися класичні вибори без вибору: перемогли тільки ті, кого народ України уже знає за попередньою діяльністю. Причому знає, чого вони можуть і – що найголовніше, – чого не можуть». Тому «пересічним громадянам, схоже на те, доведеться звикати до того, що приховане досі безвладдя і надалі залишиться тотальним».

В новітніх суспільно-історичних умовах, коли формується «унітарний антропокосмічний науково-техно-натурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і само змінення», ми повинні сприяти забезпеченню за практичною політикою права бути «більше мистецтвом гармонізації і стабілізації ніж мистецтвом дисгармонізації і дестабілізації». Під останнім треба розуміти «мистецтво» насильства – деструктивної дії спрямованої на досягнення мети з втратами суспільних ресурсів.

Українське суспільство сьогодні перебуває під тиском насильницьких стереотипів поведінки, в яких присутні, а іноді і домінують елементи насильства, що успадковані від історичного минулого і, нажаль, продовжують культивуватись в модернових формах на всьому...

Завершение к концу ХХ-го столетия процесса политико-правового урегулирования проблемы Черноморского флота в том виде, в котором ока сложилась в результате распада СССР, имело важное значение для Российской Федерации и Украины, стало крупным вкладом в региональную и общеевропейскую безопасность.

После длительного перерыва Российская Федерация вновь обрела эффективный инструмент своей морской политики в потенциально конфликтноопасном регионе Чёрного моря. Отныне Черноморский флот получил возможность, в случае необходимости, участвовать в миротворческих усилиях международного сообщества в регионе под эгидой СНГ, ОБСЕ и ООН.

Урегулирование проблемы Черноморского флота открыло путь к развитию всестороннего сотрудничества с Украиной, способствовало стабилизации этнополитической ситуации в Крыму и укреплению федеративных отношений на Северном Кавказе.

Человечество в детерминистских проекциях и убыстряющихся темпах интегрируется, становясь все более взаимозависимым и целостно глобализированным сообществом. Процесс этот объективируется на разносоциологических основах и историолого-сущностных уровнях, – этноисторических и георегиональных, экономико-культурных и континентальных, политико-государственнических и глобально-цивилизационных. Первым геолокусом материализации феномена «интеграция народов-этносов, исторически сложившихся стран и политических государств в социум модернизирующейся цивилизованности» оказалась Европа, акцентней всего – ее западная и центральная части, ментально закрепившиеся во всемирной историологии сленгом «Старый Свет».

Предложенную понятийную новеллу я намерен «апробировать» на реалиях относительно небольшого ареала Южно-Центральной Европы, – на реалиях славяно-романского региона, обрамленного геополитическими контурами сегодняшних Украины и Молдовы. Эти две страны создают, – будем надеяться, временно! – локус транзитного характера: с точки зрения географической, это – что ни на есть южно-центрально-европейские социумы, а с точки зрения социокультурной, – центрально-евразийские, среднеотсталые «осколки» еще недавно могучего СССР. В этой «неудобной позе» наши две страны пребывают последние 14 – 15 лет, – т.е. всю полосу начального периода суверенизационной эпохи.

Необхідність забезпечення потреб суспільства у високотехнологічної, конкурентноздатній, екологічно чистій продукції, високоякісних різнопланових послугах на базі енерго-інформаційних технологій давно стала нормою життя в цивілізованих країнах. Нашій державі все було начебто ніколи - то революція, те реформа, то опоненти, то дисиденти.... Турбот якось вистачало. Але нарешті в 2002 році Верховна Рада України прийняла, а Президент України 16 січня 2003 року підписав, можна сказати, епохальний закон - «Про пріоритетні шляхи інноваційної діяльності в Україні». Закон по суті своїй серйозний крок, що робиться до прогресу, входження України у світове співтовариство цивілізованих держав. Треба відмітити, що законодавці попрацювали, що називається, на славу. У Законі відображається бажання потенційно перебудувати існуючий господарський механізм України, розвивати його на основі сучасних технологій, рекомендується не на словах, а на ділі створювати нові технологічні цикли, виробничі і проектні механізми відповідно до вимог часу. При своїй стратегічній значимості цей же закон надає незаперечне право ініціативи регіонам. В 2003 році місцевим органам влади запропоновано виступити замовниками по розробці місцевих інноваційних програм діяльності на найближчі п'ять років. На мій погляд, саме тут у Севастополя з'являється реальна можливість реалізувати свої потенційні пріоритети і зайняти провідне місце в українській економіці. Ми постійно зустрічаємося з думкою ЗМІ, що закон у будь-якій державі має основне значення, закони треба виконувати. Про вищезгаданий же закон у нас якось потихеньку забули, чи руки поки не дійшли, чи час ще не той. При потенціалі севастопольської творчої інтелігенції, при питомій вазі науково-технологічних, освітніх і проектно-конструкторських організацій, цей закон повинен стати дороговказною зіркою. Тим більше що законодавці передбачили необхідність широкого суспільного обговорення положень і напрямків такої програми з наступним затвердженням її на сесії Міськради. У преамбулі закону сказано, що його метою є створення правової бази для концентрації ресурсів держави на пріоритетних напрямках науково-технологічного відновлення виробництва і сфери послуг, забезпеченні суспільства і внутрішнього ринку конкурентною, наукомісткою продукцією, новими видами енерго-інформаційних послуг і виходу з ними на світові ринки.