Оприлюднені Президентом Молдови В.Вороніним на початку березня 2008 р. ініціативи РФ про її допомогу у поверненні Придністровського анклаву до складу Молдови в обмін на лояльність Кишинева по відношенню до РФ, а також коло умов в межах блокової політики Східної Європи, свідчать про активізацію зовнішньої політики Москви у цьому напрямку.

События "Августовской войны" 2008 года заставляют обратиться к истокам грузино-абхазского конфликта. Были ли реальные возможности его урегулирования мирным путем? На вопросы отвечает профкессор, президент Грузинского Центра исследований проблем международной безопасности Ника ЧИТАДЗЕ (перевод с английского Евгения Лосева). 

З перебігом процесу перебудови між зазначеними елітами постали економічні протиріччя. Придністровська номенклатура не бажала втрачати контроль над потужними економічними ресурсами регіону. Вихід Молдови зі складу СРСР і проголошення незалежності одночасно означали передачу всієї державної власності республіки в розпорядження республіканської владної номенклатури. Отже, протягом 1989-1990 рр. молдовська та придністровська владні еліти усвідомили несумісність своїх інтересів і те, що їхня реалізація зрештою призведе до конфлікту. Чітке усвідомлення того, що реалізація інтересів може бути досягнута тільки через конфлікт, прийшло як до республіканської еліти, так і до придністровської владної номенклатури вже у середині 1990 р., після чого дії сторін почали набувати відверто конфліктних ознак.

Основная особенность конфликта - сложная иерархия субъектов и экстраординарное долгое время формирования конфликта. Историческим основанием этого послужили - те геополитические и социально-политические преобразования, которые происходили на Кавказе в начале 20-ого столетия. Конфликт интенсивно расширялся во всех направлениях и закончился крупномасштабной войной. В некоторой степени, развитие конфликта было обусловлено геополитическими интересами России на Кавказе.

Головна особливість розвитку грузино-осетинського конфлікту полягала в досить складній конфігурації його суб'єктів.
Залежно від класифікації суб'єктів цей конфлікт можна розглядати одночасно і як внутрішній, і як зовнішній. Наприкінці 80-х років в Південно-Осетинській автономній області одночасно визрівали два види протиріч: політичне та суто етнічне. З визріванням цих протиріч чітко визначилися суб'єкти конфлікту.

Етнічні протиріччя зумовлювалися сильними диспропорціями в демографічному складі населення автономної області. Переважну більшість населення Південної Осетії складали осетини. Таким чином, грузинське населення, будучи титульною нацією в своїй республіці, було етнічною меншиною в її автономній області.

Грузино-абхазький конфлікт на відміну від інших конфліктів пострадянського простору відрізняється низкою суттєвих особливостей.

Перша з них - формування суб'єктів конфлікту. Головним чинником формування абхазької еліти як основного суб'єкта конфлікту був етнічний. Цей чинник був не тільки критерієм самоідентифікації та об'єднання абхазької еліти, а й важливим засобом її мобілізації у розмежуванні та протистоянні панівній грузинській номенклатурі. Причому остання протягом усього існування Абхазії у складі Грузії сприймалася абхазькою елітою як основний ворог, супротивник на шляху до політичної влади в республіці. Такому сприйняттю значною мірою сприяла етнічна окремішність грузинської владної еліти, а також неможливість інкорпорації в неї абхазців.