Проголошуючи морську перспективу і позиціонуючи себе як морська держава, Україна повинна мати відповідну морську міць, яка, значною мірою, визначається бойовим потенціалом її Військово-Морських Сил. Однак, соціально-економічна криза, що призвела до зниження воєнного потенціалу України, може породити спокусу не рахуватися з національними інтересами України не тільки в світовому океані, а навіть в прилеглих морях. Ступінь загроз національній безпеці України з морського напрямку визначається цілою низкою факторів. Найбільш вірогідними потенційними джерелами зовнішньої загрози і ризиками національній безпеці держави з морського напрямку сьогодні...

Актуальність проблеми аналізу і оцінки характеру війн майбутнього стояла перед представниками воєнного мистецтва у всі часи. У теперішній час вона загострилася у зв'язку зі станом невизначеності, коли старе протиріччя, що мало у своїй основі ідеологію, втратило гостроту, а нове, ще не визначилося достатньо чітко і рельєфно. Цим і визначається стан соціального ризику, в якому сьогодні працюють воєнні вчені України. Є всі підстави вважати, що пізнання закономірностей збройної боротьби у сучасних воєнних конфліктах дозволяє, в значній мірі, внести визначеність в геополітичну ситуацію і понизити чинник ризику при підготовці наукових висновків та рекомендацій.

Через рік після приєднання до Північноатлантичного договору Румунії і Болгарії низка російських видань звернулися до теми розширення НАТО на схід. При цьому багато оглядачів виступають з не цілком обґрунтованими заявами про те, що держави, які вступили в НАТО «взяли на себе роль плацдарму для розгортання американської експансії на схід». Зокрема, «Аргументи і факти» так оцінюють перспективи розвитку армій східноєвропейських членів НАТО: «Нові члени НАТО потрібні блоку лише як полігон для розгортання своїх сил проти Росії. Альянс не зацікавлений в подальшому розвитку повноцінних збройних сил своїх східноєвропейських членів – від них вимагається тільки бути готовими надати необхідну для розгортання американсько-натівського угрупування інфраструктуру і систему базування. Таким чином, - робиться висновок, - з розрахунку на колективну парасольку НАТО, обороноздатність армій цих країн падатиме. НАТО вимагатиме від нових членів розвитку тилових і забезпечуючих структур на збиток бойовим частинам».

З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн Чорноморського регіону отримали новий зміст. Основними гравцями на геополітичному полі Причорномор'я на початку нового століття виступили Російська Федерація і Туреччина – обидві держави бачать себе в ролі регіонального лідера на Чорному морі. У великій грі важлива роль відводиться військово-морським силам, задача яких – досягнення пануючого положення в чорноморській акваторії для забезпечення геополітичного впливу на весь регіон.

Можливо, нашу країну і не торкнулися б процеси, що відбуваються, якби не одне «але» – російський Чорноморський флот базується на українській території – в Криму. Тому, бажаємо ми того чи ні, Україна опосередковано виявляється втягнутою в сферу протистояння флотів двох сусідніх держав.

Російська Федерація, нарощуючи бойовий потенціал частин і з'єднань ЧФ дислокованих в Криму, пояснює свої дії тим, що це є адекватною відповіддю на зростання чисельності ВМС інших причорноморських держав, зокрема Туреччини. За оцінками деяких російських експертів, турецькі ВМС за останні 5 – 10 років досягли триразової переваги над Чорноморським флотом. Чи так це насправді?

В июле этого года средства массовой информации сообщили о том, что начальник разведки Черноморского флота контр-адмирал Королев назначен на должность заместителя начальника Разведывательного управления главного штаба ВМФ. Рядовое событие – офицер назначен на вышестоящую должность. Но есть одно но… В позапрошлом году на эту же должность был назначен контр-адмирал Дмитриев – начальник разведки ЧФ с 1998 по 2002 год. Сегодня Дмитрий Алексеевич уже начальник разведывательного управления штаба Военно-Морского Флота.

Не знаю, чем руководствовалось командование российского флота проводя новые назначения, но они явно выпадают из сложившейся многолетней закономерности. Раньше, как правило, «главными разведчиками ВМФ» становились офицеры, прошедшие школу управления разведкой Северного или Тихоокеанского флотов, осуществляющих разведывательное обеспечение стратегических соединений кораблей и подводных лодок. Видимо в новых условиях разведка Черноморского флота в чем-то занимает более важные позиции, чем разведывательные органы ТОФ и СФ. Не определяются ли «особые возможности» разведки ЧФ дислокацией ее частей?